Спершу Максим Гончар привітав випускників, потім собаки по черзі демонстрували навички. Скай безпомилково знаходив заховані навчальні предмети, виконував складні команди й щоразу повертався до Дениса, не відволікаючись на оплески. Андрій сидів поруч із донькою й відчував гордість, змішану з тривогою: одразу після виступу мали оголосити збір грошей на консультацію.
Нарешті Денис запросив Софію на майданчик. Вона повільно пройшла між рядами, притискаючи до грудей робочий жилет з ім’ям Ская та службовим знаком. Разом із кінологом дівчинка застебнула ремені на грудях вівчарки. Пес стояв так нерухомо й гідно, ніби урочистість миті була зрозуміла йому також.
Денис оголосив, що тепер Скай покаже здатність, завдяки якій кінологи вперше звернули на нього увагу: раннє попередження про небезпечний стан людини. За сценарієм вівчарка мала подати вивчений сигнал поруч із добровольцем.
Але Софія повернулася до свого місця, і Скай раптом завмер. Його погляд прикувався до дівчинки, м’язи напружилися, вуха подалися вперед. Андрій одразу впізнав вираз тривожної зосередженості.
— Софіє, сядь! — закричав він, підводячись.
Він не встиг добігти. Тіло доньки витягнулося, очі закотилися, ноги підкосилися. Скай зірвався без команди й підставив спину, пом’якшивши падіння. Потім пролунав його короткий різкий гавкіт — той самий сигнал, що означав: напад тяжкий і допомога потрібна негайно.
Свято на очах у сотень людей перетворилося на надзвичайну ситуацію. Денис викликав швидку, Андрій намагався ввести екстрений препарат, а Скай не відступав від Софії. Судоми тривали, губи дівчинки почали синіти. Медична бригада, що підоспіла, вимагала термінового перевезення. Оголошення про збір коштів того дня так і не пролунало.
Глядачі відступили до стільців. Ще кілька хвилин тому вони аплодували Скаєві, а тепер мовчки спостерігали, як його справжня навичка виявляється потрібною не для показового виступу. Андрій майже не чув ні плачу, ні запитань довкола. Усе поле звузилося до дихання Софії, стрілок на циферблаті й пса, який і далі утримував біля неї людей наполегливим гавкотом.
Коли каталку повезли до машини, вівчарка рвонула слідом і ледь не висмикнула повідець із рук кінолога. Андрій без вагань наказав узяти її з собою. Службовий жилет зняли просто на ходу, Скай заскочив у салон і вмостився якомога ближче до Софії, наскільки дозволяли лікарі. Усю дорогу він стежив за її обличчям, а Андрій рахував хвилини, кожна з яких здавалася довшою за попередню.
На момент прибуття до міської лікарні напад тривав понад п’ятнадцять хвилин. У приймальному відділенні їх зустрів Валерій Руденко — високий сивий лікар із сухим голосом і звичкою говорити, не підводячи очей від документів. Побачивши вівчарку, він одразу розпорядився залишити її зовні.
«Це собака медичного сповіщення, — втрутилася медсестра. — Він заздалегідь помічає напади, нам уже передали відомості». Руденко невдоволено стиснув губи, але дозволив залишити пса в дальньому кутку оглядової. Там Скай завмер, не відриваючи погляду від Софії.
Судоми вдалося припинити лише за кілька годин. Дівчинка не отямилася. Дроти, трубки й датчики майже приховували її маленьке тіло, екрани мерехтіли холодним світлом. Андрій тримав однією рукою пальці доньки, а другу поклав на голову Ская, ніби лише цей дотик утримував його самого поруч із тим, що відбувалося…
