Андрій не знайшов відповіді, яка заспокоїла б доньку. Той самий страх стримував і його, тому рішення вони ухвалили лише після кількох довгих розмов. Погодилися на випробувальний термін: тричі на тиждень Скай займався з Денисом, поки Софія була в школі, і повертався додому до закінчення уроків.
Вівчарка вчилася з вражаючою швидкістю. Те, що інші собаки відпрацьовували місяцями, вона опановувала за кілька тижнів. Однак найбільше кінологів вражало вміння Ская миттєво змінювати поведінку. На майданчику він був зібраним і точним службовим псом, а поруч із Софією ставав обережним, лагідним і терплячим. Денис казав, що тварина чудово розрізняє два свої обов’язки й жоден не вважає другорядним.
Поки Скай міцнів і набував нових навичок, хвороба Софії знову почала набирати силу. Спокійні проміжки скорочувалися. Напади поверталися дедалі частіше, тривали довше й гірше піддавалися звичним препаратам. Андрій знову проводив години в приймальному відділенні, тримаючи доньку за долоню, поки лікарі вводили ліки, здатні зупинити судоми.
Після чергового обстеження Лариса Ковальчук сказала, що попередню схему необхідно змінювати. Записи мозкової активності й нові знімки викликали тривогу. Вона хотіла направити Софію до Ольги Вербицької — фахівчині великого дитячого центру, яка працювала з найскладнішими формами епілепсії.
Центр був далеко, а страховий договір родини не покривав консультацію. Один прийом коштував більше за місячний заробіток Андрія. Він запитав, чи не можна поки що продовжити звичайне спостереження. Лариса відповіла після паузи: стандартний варіант підійшов би за стабільного перебігу хвороби, але препарати вже переставали стримувати напади, і зволікати було небезпечно.
Тієї ночі Андрій сидів на кухні серед рахунків, виписок і листів із відмовами. Софія спала, Скай лежав біля її ліжка. Дім, який Андрій і Марина колись обирали для довгого сімейного життя, потребував ремонту, опалення працювало з перебоями, а кожна нова упаковка ліків забирала частину грошей, відкладених на найнеобхідніші витрати. На столі лежало направлення, здатне дати доньці шанс, і водночас доказ того, що цей шанс їм майже не по кишені.
Він кілька разів складав папери в стос і тут-таки знову розкладав, ніби інший порядок міг змінити підсумкову суму. За стіною почувся рух, потім усе стихло: Скай лише змінив місце біля ліжка. Андрій подумав про колишню клініку, про роки навчання й роботу, яка колись забезпечувала родину, а тепер здавалася частиною чужої біографії. Найбільше його принижувала не нестача грошей, а потреба вимірювати шанс доньки цифрами.
У відчаї він зателефонував Оксані й запитав, чи можна збільшити службове навантаження Ская заради додаткової виплати. Вислухавши його, жінка запропонувала інший вихід. За місяць мала відбутися випускна церемонія кінологічної програми. Туди збиралися журналісти, представники міських установ і підприємці. Історію врятованого цуценяти й хворої дівчинки вже знали багато хто, тож притулок міг організувати делікатний збір коштів на лікування.
Андрій пручався самій думці перетворити хворобу доньки на публічне видовище. Марина завжди оберігала особисте життя Софії, і він хотів робити так само. Але відмова від допомоги означала відмову від необхідної консультації. Після важкої безсонної ночі він погодився.
Наступні тижні минули в підготовці. Журналісти розповідали про цуценя, яке знайшли під деревом і навчили допомагати людям. Софія дала коротке інтерв’ю шкільній газеті й серйозно пояснила, що Скай помічає біду раніше за людські очі. Увечері вона репетирувала церемонію: вчилася рівно тримати жилет, усміхатися гостям і не плакати від хвилювання.
День випуску видався ясним. На навчальному полі біля будівлі поліції поставили стільці й стіл із фотографіями службових тварин. Софія прийшла в улюбленій синій сукні, прикрашеній ромашками по подолу. Сусідка Галина заплела її волосся акуратно й туго — в Андрія так ніколи не виходило. Ская вичесали до блиску. Поруч із Денисом він рухався спокійно й упевнено, ніби розумів, наскільки важливим для дівчинки має стати цей день…
