— Ох, нарешті! — швидко заговорила дівчина. — Ти отямилася! Я так злякалася. Іду, дивлюся — ти просто на очах осідаєш додолу.
Марина спробувала підвестися. Дівчина допомогла їй сісти, потім раптом пильно вдивилася.
— Зачекай… Ти ж Вєтрова? Марина Вєтрова?
— Так, — хрипко відповіла вона. — А ти хто?
— Я Аліна. Племінниця Ігоря Семеновича. Пам’ятаєш мене?
Марина завмерла.
— Ти мені кров здавала! — вигукнула Аліна. — Оце зустріч… Я ж тебе шукала. Дядько сказав, що тебе звільнили раніше строку. Я їздила за старою адресою, а там якась худюща дівиця двері відчинила. Сказала, що ти там не живеш і поняття не має, де тебе шукати. А колишній твій узагалі почав погрожувати, що поскаржиться, якщо я ще раз з’явлюся. Слухай, як ти з ним стільки років прожила? У нього ж по обличчю видно, що він слабак.
Вона говорила швидко, збивчиво, ніби боялася, що Марина знову зникне просто в неї на очах.
Марина поправила одяг, підняла сумку й попрямувала до виходу.
— Дякую, що допомогла, — сказала вона на ходу.
— Зачекай! Ти куди?
— Не знаю. Куди дійду.
Аліна зупинилася. Подивилася на сумку, на стару куртку, на змарніле обличчя жінки. І все зрозуміла.
— Ти живеш на вулиці?
