Костянтин підняв руку до трав’яної завіси. За нею сиділа Таня.
— Не треба, синку. Звіробій обсиплеш, потім наново цілий рік збирати.
Вона не встигла стримати це слово. Звичайне сільське звертання до молодого хлопця — «синку», нічого особливого. Але Костянтин обернувся, розглядаючи її уважно, ніби раніше не помічав. Очі сірі, батькові; розгублений, шукаючий погляд — її.
— Вибачте, — сказав він, опускаючи руку.
Жодна травинка за піччю не здригнулася. Здавалося, Таня перестала дихати.
— Що ж, господинечко… — Віктор Георгійович вийняв із внутрішньої кишені цупку білу візитку із золотим тисненням і залишив на краю столу. «Ковтун Віктор Георгійович. Липовезький елеватор. Генеральний директор». — Якщо з’явиться, телефонуйте коли завгодно, хоч уночі. Не думайте, ніби ми збираємося їй нашкодити. Лікуватимемо, їй допомога потрібна. — Помовчавши, він додав наче ненароком: — Є ще одна неприємність. Тікаючи, вона весільний конверт забрала. Гості триста двадцять тисяч подарували. Поки до поліції не зверталися, шкода її, усе-таки своя. Але не повернеться до вечора… — Він знову розвів руками. — Це ж гроші гостей, не мої. Мені перед людьми відповідати.
Літери на візитці зникли з очей. Замість неї перед Галиною Степанівною лежав інший папір, а за столом у кабінеті начальника районної міліції сидів Вікторів брат Павло Георгійович, у формі, з погонами. Було це тридцять один рік тому. Заява від Ковтуна В. Г. про викрадену з каси крамниці виручку, обвинувачена — його дружина Ковтун Г. С.
— Галю, ти ж розумієш: років п’ять отримаєш. Але є й інший вихід, — говорив тоді Павло тим самим лагідним оксамитовим голосом.
Та сама пісня. Тепер її співали Тані.
— З’явиться — зателефоную, — відповіла Галина Степанівна.
— От і добре. Розумниця.
Костянтин першим рушив до виходу. На порозі ще раз озирнувся: піч, трави, стара з хусткою, насунутою на брови.
— Дякую. Пробачте нам за таке вторгнення.
Крізь вікно Галина Степанівна провела його поглядом до сірої машини. Він сів, опустив голову на кермо й завмер, не заводячи двигуна. Хотілося вискочити до нього, постукати в скло, як уночі стукала Таня: «Костю, це я. Я жива». Але вона так і залишилася стояти.
У сінях Віктор Георгійович довго застібав пальто, ґудзик за ґудзиком. На ґанку закурив, оглянув поле, ліс і широку стежку, прорізану санними полозами. Потім спустився до хвіртки. Господиня чекала у дверях, коли він нарешті піде.
Але він озирнувся. Погляд зупинився на підвіконні, де досі світився маленький нічник під жовтим паперовим абажуром.
— Навіщо серед дня лампу палиш?
Вона промовчала.
— У Липовезьку ти цей самий нічник на ніч залишала. З паперовим абажуром… Казала, що без світла спати не можеш. Пам’ятаєш, я його викинути збирався? А ти забрала. Тільки його й забрала. Сина покинула, лампу забрала.
Він затягнувся. Випущений у морозне повітря дим застиг, не розвіюючись.
— Здрастуй, Галю. Ну й довго ж ти від мене ховалася.
Недопалок упав у сніг; Віктор Георгійович розчавив його носком начищеного черевика й, більше не озираючись, вийшов до джипа. Той із важким ревінням розвернувся й поповз до траси. Сіра машина затрималася ненадовго, потім поїхала слідом.
Галина Степанівна вчепилася в одвірок так, що побіліли пальці. Усі тридцять один рік вона вірила, що тут, у Верболужжі, її не знайдуть. Ні обличчя, ні голос її не виказали — виказала дурна паперова лампа. Усі ці роки вона запалювала її, рятуючись від темряви. Тепер Віктор упізнав її. Отже, знає й чому наречена його сина прийшла вночі через ліс саме на це світло.
Із запічка показалося бліде Танине обличчя. У волоссі застрягла соломинка звіробою.
— Поїхали? — прошепотіла вона.
— Поїхали.
— Що він казав вам біля хвіртки? Я не розчула.
Засунувши засув, Галина Степанівна повільно стягнула хустку — ніби віддирала бинт від рани. Потім дістала окуляри.
— Сказав, до вечора.
Таня вмостилася на лаві, підібгавши перев’язані ноги. На господиню дивилася як на незнайому.
— Він вас знає. Віктор Георгійович. Із вами він говорив інакше, як зі знайомою. Слів з-за печі не розібрала, зате голос чула. Таким тихим, лагідним він буває тільки з Ніною Федорівною.



















Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Щиро дякую за дуже цікаву життєву історію і за хороше закінчення. Миру всім і добра, злагоди і любові.❤️