Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Наречена тікала з весілля через засніжений ліс, а прихисток знайшла у травниці

Частина 6 з 18

Костянтин підняв руку до трав’яної завіси. За нею сиділа Таня.

— Не треба, синку. Звіробій обсиплеш, потім наново цілий рік збирати.

Вона не встигла стримати це слово. Звичайне сільське звертання до молодого хлопця — «синку», нічого особливого. Але Костянтин обернувся, розглядаючи її уважно, ніби раніше не помічав. Очі сірі, батькові; розгублений, шукаючий погляд — її.

— Вибачте, — сказав він, опускаючи руку.

Жодна травинка за піччю не здригнулася. Здавалося, Таня перестала дихати.

— Що ж, господинечко… — Віктор Георгійович вийняв із внутрішньої кишені цупку білу візитку із золотим тисненням і залишив на краю столу. «Ковтун Віктор Георгійович. Липовезький елеватор. Генеральний директор». — Якщо з’явиться, телефонуйте коли завгодно, хоч уночі. Не думайте, ніби ми збираємося їй нашкодити. Лікуватимемо, їй допомога потрібна. — Помовчавши, він додав наче ненароком: — Є ще одна неприємність. Тікаючи, вона весільний конверт забрала. Гості триста двадцять тисяч подарували. Поки до поліції не зверталися, шкода її, усе-таки своя. Але не повернеться до вечора… — Він знову розвів руками. — Це ж гроші гостей, не мої. Мені перед людьми відповідати.

Літери на візитці зникли з очей. Замість неї перед Галиною Степанівною лежав інший папір, а за столом у кабінеті начальника районної міліції сидів Вікторів брат Павло Георгійович, у формі, з погонами. Було це тридцять один рік тому. Заява від Ковтуна В. Г. про викрадену з каси крамниці виручку, обвинувачена — його дружина Ковтун Г. С.

— Галю, ти ж розумієш: років п’ять отримаєш. Але є й інший вихід, — говорив тоді Павло тим самим лагідним оксамитовим голосом.

Та сама пісня. Тепер її співали Тані.

— З’явиться — зателефоную, — відповіла Галина Степанівна.

— От і добре. Розумниця.

Костянтин першим рушив до виходу. На порозі ще раз озирнувся: піч, трави, стара з хусткою, насунутою на брови.

— Дякую. Пробачте нам за таке вторгнення.

Крізь вікно Галина Степанівна провела його поглядом до сірої машини. Він сів, опустив голову на кермо й завмер, не заводячи двигуна. Хотілося вискочити до нього, постукати в скло, як уночі стукала Таня: «Костю, це я. Я жива». Але вона так і залишилася стояти.

У сінях Віктор Георгійович довго застібав пальто, ґудзик за ґудзиком. На ґанку закурив, оглянув поле, ліс і широку стежку, прорізану санними полозами. Потім спустився до хвіртки. Господиня чекала у дверях, коли він нарешті піде.

Але він озирнувся. Погляд зупинився на підвіконні, де досі світився маленький нічник під жовтим паперовим абажуром.

— Навіщо серед дня лампу палиш?

Вона промовчала.

— У Липовезьку ти цей самий нічник на ніч залишала. З паперовим абажуром… Казала, що без світла спати не можеш. Пам’ятаєш, я його викинути збирався? А ти забрала. Тільки його й забрала. Сина покинула, лампу забрала.

Він затягнувся. Випущений у морозне повітря дим застиг, не розвіюючись.

— Здрастуй, Галю. Ну й довго ж ти від мене ховалася.

Недопалок упав у сніг; Віктор Георгійович розчавив його носком начищеного черевика й, більше не озираючись, вийшов до джипа. Той із важким ревінням розвернувся й поповз до траси. Сіра машина затрималася ненадовго, потім поїхала слідом.

Галина Степанівна вчепилася в одвірок так, що побіліли пальці. Усі тридцять один рік вона вірила, що тут, у Верболужжі, її не знайдуть. Ні обличчя, ні голос її не виказали — виказала дурна паперова лампа. Усі ці роки вона запалювала її, рятуючись від темряви. Тепер Віктор упізнав її. Отже, знає й чому наречена його сина прийшла вночі через ліс саме на це світло.

Із запічка показалося бліде Танине обличчя. У волоссі застрягла соломинка звіробою.

— Поїхали? — прошепотіла вона.

— Поїхали.

— Що він казав вам біля хвіртки? Я не розчула.

Засунувши засув, Галина Степанівна повільно стягнула хустку — ніби віддирала бинт від рани. Потім дістала окуляри.

— Сказав, до вечора.

Таня вмостилася на лаві, підібгавши перев’язані ноги. На господиню дивилася як на незнайому.

— Він вас знає. Віктор Георгійович. Із вами він говорив інакше, як зі знайомою. Слів з-за печі не розібрала, зате голос чула. Таким тихим, лагідним він буває тільки з Ніною Федорівною.

Галина Степанівна нічого не відповіла. Взяла зі столу обручку біля котушки й поклала перед дівчиною…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
ГалинаУкраїна

Щиро дякую за дуже цікаву життєву історію і за хороше закінчення. Миру всім і добра, злагоди і любові.❤️

Усі обговорення

Ще з рубрики «Весілля»

Усі історії рубрики