Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Наречена тікала з весілля через засніжений ліс, а прихисток знайшла у травниці

Частина 7 з 18

— Подивися, що вигравіювано.

Таня нахилилася, мружачись.

— «В і Г». Дата… 1991 рік.

— Віктор і Галина.

Дівчина підвела голову. Дивилася довго; очі розширилися, губи розтулилися. Потім вона трохи посунулася по лаві, відсторонюючись. Галині Степанівні стало ясно: дівчина зрозуміла.

— Ви його перша дружина… Та, що померла. Тільки ви жива. Ви Костина мати?

— Я його мати.

У печі осипався жар. За стіною коротко гавкнув Григоріїв собака й замовк.

— Костя казав, ви від запалення легень померли. Йому три роки було. Батько сам ростив. А Віктор Георгійович за вас на кожному святі п’є: «За Галю, царство небесне». Усі підводяться. Я теж на заручинах вставала. За вас пила.

Галина Степанівна заплющила очі.

— Будь ласка, розкажіть мені. Я маю розуміти. Я ж тепер теж Ковтун.

Уперше за тридцять один рік вона заговорила про все підряд, від початку до кінця. Антоніні діставалися лише уривки цієї історії, Григорію вона взагалі нічого не розповідала.

— У 1991 році одружилися. Віктор завідувачем магазину був, продуктовий на площі в Липовезьку тримав. У 1993-му викупив. Тоді гроші отримували ті, хто брати вмів, а він умів. Павло, брат його, у районній міліції служив, до 1995 року начальником став. Ковтунів у місті поважали. І боялися. Кості пів року було, коли Віктор мене вперше вдарив. За пересолений суп… Точніше, я при гостях вибачилася: пересолила. А йому здалося, ніби насміхаюся з нього. Потім плакав, навколішки стояв, руки мені цілував. Пробачила я. Через місяць знову вдарив, ще через тиждень — знову. Далі вже не рахувала.

— А раніше піти чому не наважилися?

— Куди йти? — Галина Степанівна знизала плечима. — Мати похована, батько п’є. Роботи немає, 1994 рік, люди по пів року зарплати чекають. А в нього і магазин, і будинок із машиною, і брат у міліції. Раз сходила до дільничного. Вислухав, усе записав. Увечері Віктор мій папір переді мною кладе: «Пашко передав. Ще раз поткнешся — сина більше не побачиш». — Вона ненадовго замовкла. — Потім свекруха мені очі розплющила, Лідія Петрівна. Тиха, як мишка, нікому не перечила. Улітку ми в неї жили, Костя на печі спав. Прали якось у кориті, у неї рукав піднявся. На лікті синець, уже давній, жовтіє. Їй під сімдесят тоді. На моє запитання: «Мамо, хто вас?» — вона глянула так, ніби я дурненька. «Георгій». Свекор мій, йому тоді сімдесят п’ять років було. І каже: «Він мене сорок вісім років б’є. А Віктор біля дверей стояв, із п’яти років. Батько велів тримати, щоб сестричка всередину не забігла». Так і навчився. Потім свекруха взяла мене за руку. Долоня мокра, просто з корита. «Тікай, Галю, поки не пізно. Зі мною так само починалося».

Таня здригнулася.

— Це ж… Ніна Федорівна мені те саме…

— Слово в слово. Коли вночі почула від тебе, мало не закричала. За тридцять один рік нічого не змінилося, ті самі слова передають одна одній, як обручку з рук у руки. — Галина Степанівна покрутила обручку й повернула на стіл. — Тоді я залишилася. Страшно було. Через пів року, 28 листопада, він мені руку зламав: за столом на приятеля його не так глянула. Уночі я обручку стягнула, жбурнула в нього й утекла. Збиралася вранці з міліцією прийти, Костю забрати.

— І що сталося?

— А до кого я по міліцію потрапила? До його брата.

Уранці вона з’явилася у відділку зі зламаною посинілою рукою. Чуже пальто дала сусідка. Її відразу провели до начальника. Павло Георгійович зустрів привітно: посадив, пригостив чаєм, сам поклав цукор. Потім вийняв зі столу аркуш.

— Вікторова заява, — вела вона далі. — Нібито я тижневий виторг із каси забрала. Один мільйон сімсот тисяч тими грошима. Продавчині його свідками підписалися — бачили, мовляв. Вони його дужче за Бога боялися.

— Але ж ви нічого не крали!

— Не крала. Рік у магазині не була. Павло мені каже: «Галю, п’ять років колонії. Сина однаково не побачиш, тільки для нього ти злодійкою станеш. А є інший варіант». І другий папір дістає.

Вона замовкла, дивлячись крізь вікно на поле і свою стежку.

— Розписку. «Я, Ковтун Галина Степанівна, добровільно залишаю сина Костянтина під опікою його батька, Ковтуна Віктора Георгійовича. Зобов’язуюся не перешкоджати вихованню сина й не з’являтися в Липовезьку». Нижче дописано: «Гроші з каси я зобов’язуюся не повертати, а мій чоловік зобов’язується не давати ходу заяві про крадіжку, доки я виконую умови».

— Ви підписали?

— Підписала…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
ГалинаУкраїна

Щиро дякую за дуже цікаву життєву історію і за хороше закінчення. Миру всім і добра, злагоди і любові.❤️

Усі обговорення

Ще з рубрики «Весілля»

Усі історії рубрики