З легковика вийшов молодий чоловік, теж високий, без шапки. З-під розстебнутої куртки виднівся чорний весільний костюм, зім’ятий, наче господар спав не роздягаючись. На лацкані лишилася біла троянда: примерзла бутоньєрка почорніла по краях. Світле волосся, неголене обличчя. Він крутив головою з розгубленістю хлопчиська, що загубився на вокзалі.
Галина Степанівна позадкувала від вікна, затуливши рота долонею. Костя. Востаннє перед нею була дитина в пошитій нею байковій піжамі із зайцями. Спав у ліжечку животом донизу, підібгавши коліна, виставивши дупцю. Вона схилилася над ним у темряві, але цілувати не стала: ще прокинеться. Шкодувала про це весь тридцять один рік. Тепер за хвірткою стояв її тридцятичотирирічний син — на зріст як батько, зі світлим волоссям, успадкованим від неї.
— Вони… — долинув із запічка Танин шепіт. — Машина Віктора Георгійовича.
— Мовчи. Щоб ані звуку, зрозуміла? — Галина Степанівна насунула хустку до брів, по-старечому, а окуляри сховала в кишеню фартуха. Бачити без них стало важче, зате обличчя змінилося, зробилося чужим. Біля дверей вона затрималася на секунду й відчинила, не чекаючи стуку.
— Добридень, господинечко. Вибачте за ранній візит, у нас нещастя. Дозволите зайти ненадовго? — Віктор Георгійович говорив колишнім теплим, оксамитовим голосом. Тим самим, яким виголошував свої тости.
— Якщо нещастя, заходьте.
Віктор Георгійович пригнув голову під одвірком, Костянтин увійшов слідом. Одразу стало тісно. Погляд старшого обійшов піч, лаву, стіл, ікони в кутку й пучки трав під стелею. Він втягнув носом повітря. Григорій теж принюхувався, тільки той хотів зрозуміти, а цей — відшукати.
— Травами лікуєте?
— Потроху. Приїжджають люди — допомагаю.
— Добра справа, — усміхнувся він. — У Липовезьку вас знають, хвалять ваші золоті руки. А ми ось чого: невістка вночі зникла. З весілля пішла.
— Господи… Та як же це?
— Отак і вийшло, — він розвів руками. — Перенервувалася, шампанського випила зайвого. Вона ж із дитбудинку, до доброго життя не звикла, чи багато їй треба. Чогось злякалася — і на мороз, у ліс. Цілу ніч чоловіки з нами ходили, ліхтарями світили. А вранці син подумав: раптом до Верболужжя дісталася? Світло ж тут одне на всю округу.
Про бабусю, яка виростила Таню, Галина Степанівна почула ще вночі. Ніякого дитбудинку не було. Отже, людям Віктор розповідав іншу історію. Так зручніше: хто повірить дитбудинківській.
— Ні, не бачила нікого. Я ночами сплю. Гавкіт був, щоправда, та наші собаки і на лисицю заходяться, і на вітер.
— Вона без взуття, — раптом заговорив Костянтин. Голос сина Галина Степанівна почула вперше: низький, захриплий, зірваний. Мабуть, цілу ніч кликав Таню в лісі. — Туфлі зняла. Біля кафе, коло задньої хвіртки, ми відбитки знайшли. Босі. Вона ж замерзне. Може, вже… — Він відвернувся до вікна, не закінчивши.
Галина Степанівна стежила за його пальцями. Великий тер вказівний туди-сюди, ніби скочував невидиму нитку. У неї самої, коли хвилювалася, руки робили те саме; і в її матері теж. За тридцять один рік син забув її, а пальці все ще пам’ятали.
— А куди це ви зранку ходили, бабусю? — Віктор Георгійович дивився крізь вікно на поле й запитав наче між іншим. — Бачу, до лісу стежечку протоптано.
— Хмиз брала. Сухе ялинове гілля потрібне, розпалювати. Береза нині сира, без нього не розгориться.
— Ну так, розумію, — кивнув він і неквапом, перевальцем пройшов до столу.
Там лишилася котушка сурових ниток із відкушеним кінцем. Біля неї лежали зім’яті обривки з бурими цятками. Галину Степанівну обдало холодом: усе сховала, а про них забула. Віктор Георгійович двома пальцями підняв один обривок, покрутив.
— За шитвом сиділи?
— Скалку витягала. Григорію, сусідові, він уранці заходив. Руки в нього як кора, голкою не проколеш.
Нитка лягла назад без жодного слова. Костянтин уже стояв біля печі, притиснувши долоню до теплої побіленої цегли.
— Пам’ятаю таку, — неголосно сказав він, ні до кого не звертаючись. — У дитинстві. Тільки не вдома, у когось. Я зовсім маленький був. Теплий бік, запах трави… Звідки це в мене, не знаю.


















Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Щиро дякую за дуже цікаву життєву історію і за хороше закінчення. Миру всім і добра, злагоди і любові.❤️