Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Наречена тікала з весілля через засніжений ліс, а прихисток знайшла у травниці

Частина 4 з 18

— Прокидайся, дівчинонько. Скоро світатиме.

Таня сіла на лаві, ще не розуміючи, де опинилася. Опустила очі на забинтовані ноги, згадала й зблідла.

— Вони сюди приїдуть.

— Авжеж. У цьому боці саме Верболужжя. Куди ще тобі вийти? Чоловік твій здогадається.

— Тоді піду. Не хочу, щоб ви через мене…

— Далеко підеш на таких ногах? Сиди. Я тобі місце покажу, сховаєшся.

Між піччю і стіною лишався тісний запічок. Колись Антоніна ставила туди діжу, а Галина Степанівна пристосувала закуток для сушіння трав. Звіробій, пижмо, материнка, деревій звисали зі стелі так густо, наче завіса. Ззовні за ними нічого не розгледіти.

На підлозі вона розстелила старий кожух, поклала подушку.

— Ось сюди. Якщо прийдуть — мовчи. Хоч би що почула, однаково ані звуку. Навіть знайомий голос. Навіть його.

Таня довго дивилася на господиню.

— Навіщо ви зі мною панькаєтеся? Адже зовсім мене не знаєте.

Галина Степанівна повернулася до печі, загриміла заслінкою.

— Ти ж у вікно стукала. У гості дверима йдуть. А коли у вікно — значить, біда.

Вона взялася до пшоняної каші, на молоці, з гарбузом. Поки руки мали роботу, вони не тремтіли.

Уранці постукав Григорій Якович. Єдиний чоловік у Верболужжі, колишній лісник, удівець сімдесяти чотирьох років, він не чув на ліве вухо. Усі три собаки були його. Ходив сусід в армійському бушлаті й шапці: праве вухо опущене, ліве стирчить, ніби дослухається. Саме тим вухом, яким нічого не чує.

— Галю, у мене мазь скінчилася, — голосно оголосив він із порога. — Цілу ніч коліно викручувало, спасу немає. На зміну погоди, видно.

— Зачекай, принесу.

З полиці вона зняла майонезну баночку, закриту пергаментом. Усередині — мазь із вовчим тілом на ведмежому жирі. Григорій Якович сховав її за пазуху, але лишився стояти, мнучи в руках шапку.

— Галю, — заговорив він тихіше, наскільки міг. — Дружка випускав, сліди помітив. Хтось босоніж із лісу до тебе дістався. А тепер глянув — немає їх. Тільки твоя стежка.

Галина Степанівна нічого не відповіла. Сусід повів носом, наче дослухався до запахів хати, і скосив очі до запічка, до щільних в’язок трав.

— Ну й добре. Глухий я. І не бачив нічого. Мені за тебе мовчати не вперше, Галю. Тридцять років мовчу.

Тридцять один рік тому, після її втечі в листопаді 1995-го, він і справді допоміг їй зникнути. Проїжджаючи своїм фургоном повз районний автовокзал, лісник побачив на лаві молоду жінку. Чоловіче пальто поверх нічної сорочки, ушкоджена рука притиснута до грудей. Вона чекала будь-якого автобуса, аби тільки поїхати якнайдалі; до Верболужжя автобуси тоді ще ходили.

Григорій посадив її до себе в кабіну й відвіз до знахарки Антоніни. Та вправила руку, відпоїла, залишила в себе. Так Галина й лишилася.

— Григорію Яковичу, сьогодні з Липовезька люди будуть. Якщо почнуть питати…

— А я глухий, — повторив він, надягаючи шапку. Праве вухо знову повисло, ліве стало сторчма. — Що питають, того й не чую.

Вона дивилася йому вслід із сіней. Коли він пішов, із-за печі долинув шепіт:

— Це про вас він сказав? Що тридцять років мовчить?

— Ти їж. Каша холоне.

Таня снідала в запічку, сидячи на кожусі з тарілкою на колінах. Галина Степанівна подала їй ще чаю та хліб із маслом. Потім сіла на лаву чекати.

На початку десятої село оголосив гавкіт Григорієвих собак — здавалося, його чути біля самої траси. Колією, раз у раз провалюючись у неї, пробиралися дві машини: великий чорний джип, блискучий, мов начищений чобіт, а за ним недорогий сірий легковик. Обидві зупинилися біля Галининої хвіртки, одна позаду іншої.

Галина Степанівна дивилася крізь вузький просвіт між фіранками. З передньої машини вибрався високий сивий чоловік. Шапки на ньому не було; піднявши комір довгого темного пальта, він озирнувся так, ніби прицінювався до села й збирався купити його цілком. Потім засунув руки в кишені, розставив ноги й трохи закинув голову.

Обличчя їй і не знадобилося. Цю позу вона пам’ятала з ґанку їхнього будинку в Липовезьку: він стояв там і спостерігав, як вона розвішує білизну. Так само стояв перед нею, коли вона єдиний раз за все їхнє життя промовила: «Ні»…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
ГалинаУкраїна

Щиро дякую за дуже цікаву життєву історію і за хороше закінчення. Миру всім і добра, злагоди і любові.❤️

Усі обговорення

Ще з рубрики «Весілля»

Усі історії рубрики