Наречена купувала квартиру за власні гроші, але наречений увірвався до нотаріуса зі звісткою про хвору матір

Ірина натиснула кнопку завершення виклику. Вона відійшла до шафки під мийкою, відчинила дверцята, дістала звідти рулон чорних цупких будівельних мішків, що лишилися після недавнього дрібного ремонту. Мішки були жорсткі, шаруділи, як осіннє листя під чоботом, і смерділи пластиком. Вона кинула рулон просто в груди Олексієві. Він інстинктивно впіймав його.

— У тебе сорок хвилин, — сказала Ірина, дивлячись на годинник смартфона. — Якщо через сорок хвилин хоч одна твоя шкарпетка залишиться на моїй території, вона полетить із балкона, а потім полетиш ти слідом за нею. Час пішов.

Олексій стояв, стискаючи в руках рулон. Нижня губа тремтіла. Уся його напускна грізність, уся пиха голови сім’ї випарувалася, лишивши тільки жалюгідного, спійманого на гарячому маминого синочка.

— Іро, ну ми ж пів року разом, ну давай поговоримо. Ну біс поплутав.

Ірина підійшла до кухонних дверей.

— Тридцять дев’ять хвилин, Олексію.

Вона пішла до вітальні й сіла на диван, закинувши ногу на ногу. Дістала телефон, відкрила застосунок доставки, вибрала пристойний сет ролів, пляшку найдорожчої мінералки й шматочок вишневого торта.

Зі спальні долинало сопіння. Олексій спочатку намагався голосно грюкати дверцятами шафи, сподіваючись на її реакцію, але Ірина лише додавала гучності відео з кошенятами, яке ввімкнула на телефоні. Невдовзі грюкання змінилося гарячковим шурхотом цупкого поліетилену. План зриву спрацював ідеально. Він зрозумів, що ловити тут більше нічого. Барсик застрибнув на диван, улігся поруч з Іриною й витягнув лапи, спостерігаючи за коридором.

Через тридцять п’ять хвилин у передпокої вишикувалися три величезні чорні будівельні мішки. Олексій вийшов у куртці. Спітнілий, червоний. Його погляд метав блискавки, але рот був міцно стулений. Він схопив два мішки, потягнув їх до дверей. Мішки застрягли в проході, і він смикнув дужче. Поліетилен зрадливо затріщав.

— Допоможеш? — зло кинув він через плече.

— Вантажники беруть від тисячі за годину, — не відриваючись від телефона, відповіла Ірина.

Олексій вилаявся крізь зуби, сяк-так виштовхав перші два мішки на сходовий майданчик, повернувся по третій. Зупинився біля порога, обернувся. Він явно готував якусь фінальну, пафосну, принизливу промову. Набрав у груди повітря. Та в цю мить Барсик, який доти мирно лежав на дивані, зіскочив на підлогу, підійшов до порога й видав довгий гучний звук, напрочуд схожий на людський. Розвернувся задом до Олексія й заходився вилизувати лапи.

Слова застрягли в горлі нареченого, який так і не став чоловіком. Він просто плюнув собі під ноги, схопив останній мішок і вивалився в під’їзд. Двері зачинилися, засуви клацнули. Ірина повільно видихнула.

У квартирі стало тихо, але це була не лячна тиша самотності, а легка, вільна тиша очищеного простору. Повітря наче стало свіжішим. Вона підійшла до кухонного столу, де досі лежав договір купівлі-продажу. Провела пальцями по гладенькому паперу, по синій печатці.

Дзвінок у двері — це був кур’єр із доставкою. Ірина забрала крафтовий пакет, виклала роли на стіл, дістала гарні палички, налила Барсикові свіжої води, а собі крижаної мінералки у святковий фужер.

— Ну що, Барсику? — Вона підняла келих, цокнувшись ним об повітря. — За новосілля й за те, що будівельні мішки іноді вміщують у себе найкорисніше позбавлення від сміття.