А потім був інший вечір, уже взимку. Ми сиділи в нього на кухні, він готував вечерю і розповідав про знайомого, який пішов з архітектури в будівельний бізнес. Гроші з’явилися, сказав Назар, але щось головне людина, здається, втратила. Він помішував соус, пробував на сіль і раптом промовив із м’яким полегшенням:
— Добре, що ти не така. Не кар’єристка. Просто людина.
Я сиділа з чашкою чаю в руках і думала, що мій річний дохід вищий за його в кілька разів. Що в мене в підпорядкуванні понад два десятки людей. Що завтра вранці я стоятиму біля операційного столу над літньою жінкою і триматиму в руках її серце — не в переносному, а в буквальному сенсі. Думала, що жодна з цих речей не робить мене кращою, важливішою чи холоднішою. Але робить мене іншою.
Я могла сказати правду тоді. Мала б, мабуть. Але в його словах «просто людина» не було зневаги до амбіцій. Там було інше: вдячність за те, що я не змушую його мірятися зі мною досягненнями, не ставлю поруч невидиму лінійку, не питаю, хто вищий. І це було правдою. Я справді не порівнювала його ні з ким. Не хотіла, щоб поруч зі мною чоловік постійно доводив право бути поруч.
Тому я промовчала. Усміхнулася й спитала, давно він навчився так упевнено готувати.
Пропозицію він зробив у лютому, в тому самому маленькому кафе неподалік від галереї. Жодних пелюсток, музикантів, заздалегідь схованих друзів. Просто столик біля вікна, за склом сніг, на тарілці недоторканий десерт. Назар раптом замовк посеред фрази, дістав із кишені коробочку й сказав:
— Я знаю, можна було влаштувати все красивіше. Але ти, здається, не любиш зайвої урочистості.
— Не люблю, — відповіла я.
— Тоді просто. Дарина, ти вийдеш за мене?
Я дивилася на його руки, на коробочку, яку він тримав трохи нерівно, на обличчя — схвильоване, дуже відкрите. Усередині піднялася ясна думка: скажи зараз. Він має право знати. Не можна будувати далі на недомовленості.
— Так, — промовила я.
А подумки додала: потім. Скоро. Коли буде слушна мить. Коли правда вже нічого не зруйнує…
