Слушна мить не наставала. Вона взагалі рідко настає сама. І ось тепер була сіра сукня, темне скло машини, рука Назара на кермі й дорога до його батьків.
Мирон Петрович і Лариса Семенівна жили в старому солідному районі, у будинку з високими стелями, важкими дверима й ліфтом, де дзеркало пам’ятало, мабуть, не одне покоління мешканців. Біля під’їзду Назар ще раз повернувся до мене.
— Усе гаразд?
— Усе гаразд.
— Вони справді нормальні. Просто…
— Традиційні, — підказала я. — Так, я запам’ятала.
Він винувато всміхнувся.
Квартира зустріла теплом, запахом смаженого м’яса, цибулі й чогось домашнього, що відразу викликає в пам’яті кухні, де господині перевіряють духовку кожні п’ять хвилин. У передпокої висіли пальта, взуття стояло рівними рядами. У кожної речі було місце. На стіні — сімейна фотографія: Назарові років десять, мружиться від сонця, поруч молоді батьки, усі троє усміхаються так, як усміхаються люди, які ще не знають, які розмови колись вестимуть за своїм дорослим столом.
Лариса Семенівна вийшла першою. Невисока, акуратна, у фартусі поверх світлої блузки. Обличчя в неї було добре й водночас тривожне, як у тих, хто все життя дбає про близьких і вже не вміє не хвилюватися.
— Назарчику, приїхали, — сказала вона, обіймаючи сина. Потім повернулася до мене. — Дарина, нарешті познайомимося. Я стільки про вас чула.
— І я про вас, — відповіла я й потиснула її теплу руку.
Мирон Петрович з’явився з глибини квартири не поспішаючи. Кремезний, сивий, коротко стрижений, з поставою людини, звиклої входити так, щоб інші мимоволі помічали його появу. На ньому була сорочка й краватка — не для урочистості, як я зрозуміла, а просто тому, що інакше вдома він, імовірно, почувався б не до кінця зібраним.
Він потиснув мені руку міцно, коротко.
— Мирон Петрович.
— Дарина.
— Гарне ім’я, — сказав він, трохи затримавши на мені погляд. — Просте.
Я відзначила це слово. Не образилася, просто поклала його всередину, як хірург кладе інструмент на стіл: знадобиться, якщо буде потрібно.
У вітальні вже був накритий стіл. Біла скатертина, кришталеві келихи, тарілки з тонким золотим обідком, салати у важких мисках. По стінах — книжки, багато книжок, явно не для вигляду. Поруч із ними кілька грамот у рамках і фотографія, де Мирон Петрович стоїть на тлі великого будівельного об’єкта, тримаючи в руках церемоніальну лопату. За виразом обличчя було зрозуміло: цю мить він вважав важливою.
— Сідайте, — сказала Лариса Семенівна. — Я зараз усе принесу.
— Мамо, давай допоможу.
— Сиди, — м’яко відмахнулася вона від Назара. — Ви поки познайомтеся.
Ми сіли. Я опинилася навпроти Мирона Петровича, Назар — поруч. Господар налив собі мінеральної води й запропонував мені жестом. Я кивнула. Кілька секунд ми усміхалися одне одному ввічливо, як люди, які обоє розуміють: розмова неминуча, але кожен чекає, хто першим поставить ногу на тонкий лід.
— Ну що ж, Дарина, — промовив Мирон Петрович нарешті. — Де працюєте?
— У медицині.
— У медицині, — повторив він так, ніби вже знав продовження. — У лікарні?
— Так.
— Медсестрою?
Пауза була короткою. Надто короткою, щоб збоку її помітили, і надто довгою для мене. Щоразу саме в таких паузах усередині піднімався не біль навіть, а втома. Від самої форми запитання. Від спадної інтонації, де відповідь уже заготовлена, а людині лишається тільки підтвердити чужу схему.
— Так, — сказала я.
Мирон Петрович кивнув із виглядом людини, яка отримала очікуване. Нічого не додав. Просто зробив ковток води, і цим мовчанням ніби поставив мене на потрібну полицю…
