Лариса Семенівна принесла салати, гаряче, домашні закуски. Розмова спершу пішла мирно: про їжу, про погоду, про те, давно я живу у великому місті. Я відповідала спокійно, без подробиць. Сказала, що родом із невеликого провінційного міста, що батьки вже літні, що давно звикла до самостійності.
— А тато ваш ким працював? — спитала Лариса Семенівна.
Запитання було без злого наміру. Просто за родинним столом розмова чіпляється за такі речі сама собою.
— Слюсарем на заводі.
Мирон Петрович не змінився в обличчі. Але щось у його плечах стало трохи іншим, ледь помітно. Він відклав виделку.
— Робітнича родина, — сказав він. — Що ж, гідно.
У цьому «гідно» було саме те, що я давно навчилася розрізняти: поблажливість, акуратно загорнута в пристойний папір. Не повага, а її імітація, досить м’яка, щоб причепитися було неможливо.
Я всміхнулася й промовчала.
Вечеря тривала. Лариса Семенівна розповідала про сусідів, про ремонт у знайомих, про те, як важко стало знайти нормального майстра. Мирон Петрович поступово перейшов до своїх тем: будівельна галузь, те, як раніше вміли відповідати за результат, і як тепер дедалі більше говорять, ніж роблять. Назар слухав із виразом людини, яка чула це не раз, але не хотіла образити батька.
Потім Мирон Петрович ніби мимохідь сказав:
— У Назара був однокурсник, Данило. Торік одружився. Дружина в нього керує відділом у великому банку. Серйозна дівчина. Вони нещодавно купили квартиру в дуже пристойному районі.
Він зробив паузу, взяв склянку.
— Гарне місце. Перспективне.
Я подивилася на скатертину. На ній був дрібний рослинний візерунок, майже непомітний, якщо не вдивлятися. Мабуть, скатертину берегли для особливих випадків. Може, їй було двадцять років, може, більше. Такі речі переживають родинні сварки, свята, мовчання, примирення — і все одно лежать рівно, якщо їх добре накрохмалити.
— Дарина живе в центрі, — сказав Назар.
Він вимовив це без виклику. Просто як факт.
— Знімає? — спитав Мирон Петрович.
— Ні, — відповіла я. — Квартира моя.
— Непогано, — сказав він без подиву. — Медсестри тепер теж уміють влаштовуватися.
Назар підвів на мене погляд. Я трохи хитнула головою. Майже непомітно: не зараз. Не треба. Але Мирон Петрович помітив якщо не жест, то повітря між нами.
— Тату, — сказав Назар.
— Що?
— Не це головне. Не скільки Дарина заробляє і де в неї квартира.
Мирон Петрович подивився на сина з легким подивом.
— Я хіба сказав, що головне? Просто питаю.
— Ти не питаєш, — відповів Назар. — Ти оцінюєш.
Тиша стала щільнішою. Лариса Семенівна потягнулася до страви, переклала щось на тарілку, ніби могла цим рухом повернути розмову на безпечну стежку.
— Я хочу розуміти, з ким мій син збирається жити, — промовив Мирон Петрович уже рівніше. — Це нормальне бажання батька.
— Розуміти — так, — сказав Назар. — Тільки ти зараз не розумієш.
Мирон Петрович повільно поклав прибори. Подивився спершу на сина, потім на мене. У його погляді вперше майнуло щось схоже на сумнів. Не каяття, не роздратування, а тонка тріщина у впевненості.
— Я принесу чай, — сказала Лариса Семенівна тим голосом, яким у родинах оголошують не про чай, а про потребу всім перевести подих. — Дарина, допоможете мені?
Це не було запитанням. Я встала й пішла за нею на кухню. За спиною Мирон Петрович неголосно сказав щось про молодь, яка перестала поважати старших. Назар відповів, але вже тихіше.
На кухні Лариса Семенівна наповнювала чайник. Її рухи були швидкі й звичні: вона явно провела тут тисячі годин, ставлячи чашки, вирівнюючи блюдця, рятуючи розмови їжею, чаєм, серветками. Вона довго не дивилася на мене, потім нарешті сказала:
— Не тримайте зла на Мирона. Він справді не хотів образити.
— Я не тримаю.
— Він звик вважати, що про людину багато говорить її становище. Посада, родина, місце… — Вона помовчала, добираючи обережні слова. — Саме по собі це не завжди погано. Просто іноді заважає бачити живу людину.
Я спостерігала, як вона розкладає ложки, ніби кожна мала лягти точно під потрібним кутом.
— Він хоче для Назара найкращого, — сказала я.
— Так.
Вона підвела на мене очі. У них була провина, але не тільки провина. Ще й увага.
— Назар поруч із вами спокійніший. Я давно його таким не бачила.
Я не відповіла. Взяла піднос.
— Ходімо, поки чай не охолов.
Коли ми повернулися, чоловіки сиділи зовні спокійно. Але повітря у вітальні було таким, яким буває після сварки, яку не довели до крику тільки тому, що всі надто виховані. Лариса Семенівна розлила чай. Ми мовчали, чекаючи, що неприємне саме розсмокчеться. Воно не розсмоктувалося.
— Назаре, — сказав раптом Мирон Петрович, і в його голосі з’явилася та особлива розсудлива інтонація, за якою часто ховається жорстокість. — Я тебе не засуджую. Ти дорослий чоловік. Але поруч із тобою має бути людина… співмірна. Ти архітектор, у тебе бюро, перспективи. Твої ровесники вже будують серйозне життя. Треба думати, з ким ти йдеш далі.
Я дивилася на візерунок скатертини. Один листок, другий, третій. Якщо підвести очі, можна сказати зайве. Або потрібне. Різниця між цими речами іноді видна тільки потім.
— Тату, — тихо сказав Назар.
— Я просто кажу.
— Ні. Ти зараз сидиш за столом і пояснюєш мені при моїй нареченій, що вона для мене недостатньо хороша.
Ложечка в руці Лариси Семенівни дзенькнула об блюдце. Мирон Петрович подивився на сина. Потім на мене. Його обличчя не стало злим. Воно стало розгубленим — як у людини, яка вимовила звичну думку і раптом уперше почула, як вона звучить для інших.
Назар повернувся до мене.
— Пробач.
— Не треба.
— Треба. За таку розмову за цим столом треба.
Мій чай лишався недоторканим. За вікном ішов тихий дощ, рівний і майже буденний, без драматичного грому, просто тому, що настав його час. Мирон Петрович того вечора не вибачився. Він замовк надовго, щільно, ніби зачинив двері зсередини. Допив воду, взяв печиво, зробив вигляд, що дивиться в темний екран вимкненого телевізора. Лариса Семенівна одна втримувала рештки вечері на плаву: говорила про сусідів, про нову крамницю внизу, про те, що м’ясо стало гірше, ніж раніше. Назар відповідав коротко. Я — трохи докладніше, з поваги до її зусиль і до того, що вона теж опинилася заручницею цього столу…
