Ми поїхали близько десятої. У передпокої Мирон Петрович потиснув синові руку, мені кивнув. Не холодно, не тепло — ніяк. Так кивають людині, яку ввічливість не дозволяє проігнорувати. Поки Назар застібав куртку, я машинально перевірила робочий телефон. Екран спалахнув лише на секунду, але Мирон Петрович, який стояв поруч, устиг ковзнути по ньому поглядом.
У машині Назар довго не заводив двигун. Сидів, обома руками тримаючись за кермо, і дивився перед собою. У дворі блимав ліхтар, через рівні проміжки часу вихоплюючи з темряви мокрі гілки.
— Пробач, — сказав він нарешті.
— Ти вже вибачився.
— Треба було раніше зупинити.
— Ти не міг знати, де він зупиниться.
— Міг відчути.
— Люди рідко заздалегідь знають, як далеко зайде інша людина.
Він повернувся до мене. У темряві я бачила тільки контур обличчя, втому біля рота і щось іще, чому поки не знаходила назви.
— Ти злишся?
Я подумала. Не для відповіді — для себе.
— Ні.
— Тобі боляче?
— Я втомилася. Це інше.
Він кивнув, потім накрив мою руку своєю. Важко, міцно, без слів. Ми їхали мовчки. Його долоня лежала поверх моєї, дощ повз по склу тонкими лініями, фари зустрічних машин розпливалися на мокрому асфальті.
Я думала про те, що Назар став на мій бік, не знаючи майже нічого. Не знаючи моєї посади, моїх операцій, моєї команди, того, скільки людей називають мене на ім’я та по батькові. Він знав тільки одне: за столом із його нареченою говорять тоном, яким не можна говорити з людиною. І цього виявилося досить.
Можливо, в цьому й була справжня перевірка. Не в тому, чи захопиться він мною, коли дізнається правду. Не в тому, чи злякається. А в тому, чи стане поруч, коли в нього немає жодних доказів моєї значущості, крім того, що я — його людина.
Наступні дні ми майже не обговорювали вечерю. Не тому, що уникали теми. Радше обоє відчували: розмова прийде, але не сьогодні. У середу Назар приїхав до мене, привіз їжу з маленької харчевні, яку ми любили за гарячі коржі й пряні супи. Розклав контейнери на кухні, відкрив пляшку води, сів навпроти.
Вечір був звичайний. Ми говорили про його проєкт, про фільм, який він подивився без мене, про сусідського собаку, який знову вив удень. Потім, коли чашки з чаєм уже вистигали, Назар раптом спитав:
— Дарина, можна я дещо уточню?
— Звісно.
— Ти майже не розповідаєш про роботу. По-справжньому не розповідаєш. Я знаю: зміни, пацієнти, втома. Але чим ти займаєшся щодня?
Я подивилася на чашку. На темне чайне коло біля краю.
— Це складна робота. Люди приходять у важкому стані. Іноді йдуть кращими. Іноді не йдуть. Вона потребує багато сил.
Він чекав продовження, але я не дала його.
— Розкажи краще про проєкт, — сказала я.
Назар не наполягав. Але запитання лишилося в нього в очах, як річ, яку тимчасово прибрали в шухляду, а не викинули.
Тієї ночі, коли він заснув, я лежала поруч і дивилася в стелю. У кімнаті було тихо. Тільки його дихання і рідкі звуки з двору. Я думала: брехня не завжди схожа на пряму неправду. Іноді вона починається з замовчування, з однієї неточної фрази, яку вчасно не виправили. А потім ця фраза обростає днями, звичками, спільними сніданками, пропозицією руки, знайомством із батьками — і стає стіною.
Я не сказала Назарові: «Я медсестра». Сказала: «медсестра або щось поруч». Він почув те, що почув, а я дозволила йому лишитися в цьому. Це була не зовсім брехня. Але й правдою це вже не було…
