Наступного дня телефон задзвонив о восьмій ранку. Катерина говорила на октаву вище, ніж зазвичай.
— Тату, у мене картка не проходить. Я стою на касі, термінал пише відмова, позаду люди вже бурчать. Що відбувається?
— Я її заблокував.
— Що значить заблокував?
— Те й значить. І автоплатежі теж відключив. Усе.
— Тату, в мене страховка на машину не списалася! Мені завтра їхати, мене перша ж дорожня перевірка зупинить, і що тоді? Ти взагалі розумієш?
— Розумію. І ще я розумію, від кого приїхав скорпіон.
На іншому кінці лінії стало тихо. Дві секунди. Три. Потім паніка в її голосі швидко змінилася нападом.
— Який ще скорпіон? Ти про що? Ти просто вирішив мене покарати за ту розмову і перекрив мені повітря. За що? За те, що я попросила допомоги?
— Ти не просила. Ти вимагала доступу до моїх заощаджень. А коли почула відмову, надіслала батькові коробку з отруйною істотою.
— Та господи, це був просто жарт! Звичайний прикол, а ти влаштовуєш… — Вона урвалася. — Я взагалі не це хотіла сказати.
Але пізно. Обмовка зависла між ними, важка й ясна. Мирон не став її ловити, не став повторювати. Не було потреби.
— Підкладати живу тварюку в посилку — не жарт, Катерино. І якщо батько після п’ятнадцяти років спонсорства закриває гаманець, це не означає, що він з’їхав з глузду. Це означає, що він нарешті отямився.
Далі вона перебирала всі знайомі прийоми. Казала, що він зобов’язаний допомагати дітям. Що Оксана плакатиме без онуків. Що Соломія й Матвій виростуть і дізнаються, яким черствим виявився дід. Голос то зривався, то ставав крижаним; образа змінювалася погрозою, погроза — скаргою. Раніше кожна така інтонація влучала в Мирона, як ключ у замок. Сьогодні замок було змінено.
Він слухав і вперше бачив увесь механізм цілком: страх, натиск, провина, діти як важіль, сльози як інструмент. І жодного разу за всю розмову Катерина не спитала по-справжньому: «Який скорпіон? Що сталося? Ти в порядку?» Вона знала. Злилася не на звинувачення, а на ціну.
— Ми ще подивимося, хто кого, — кинула вона нарешті й відключилася.
Мирон поклав телефон на стіл. Оксана стояла у дверях кухні, схрестивши руки на грудях.
— Зараз приїдуть, — сказала вона. — Разом із Романом. Дай їм годину.
Вона помилилася лише на двадцять хвилин. За сорок хвилин за вікном рикнув двигун, грюкнули дверцята, і до ґанку швидким кроком пішли двоє. Катерина — розчервоніла, з розтріпаним волоссям, у куртці, накинутій похапцем. Роман — трохи позаду, похмурий, з тим виразом, який він, вочевидь, вважав грізним.
Мирон вийшов на поріг і залишився стояти в дверному прорізі. Оксана стала поруч.
— Нам треба поговорити, — сказала Катерина, роблячи крок до ґанку.
— Говори звідси.
— Тату, ти серйозно? На вулиці? Перед сусідами?
— Сусіди поїхали. Свідків не буде. Говори.
І тут із-за кущів бузку з обуреним шипінням вивалився величезний білий гусак із сусіднього двору. Він витяг шию, розправив крила і понісся просто до ґанку з такою люттю, ніби теж мав до Романа особисті претензії.
Роман саме набрав повітря, збираючись виголосити щось поважне, але замість цього сіпнувся і вдавився словами. Гусак вчепився йому в холошу вище щиколотки й заходився шарпати тканину. Роман верескнув несподівано тонко, смикнув ногою, спробував відмахнутися. Птах тільки розпалився дужче: забив крилами, підняв пил, підстрибнув і щипнув зятя так влучно, що вся його напускна солідність злетіла в одну мить.
Він рвонув доріжкою до воріт, безглуздо розмахуючи руками, а біла фурія гналася слідом із переможним ґелґотанням. Біля самих воріт гусак нарешті втратив інтерес, поважно розвернувся і пішов назад до кущів, ніби виконав громадський обов’язок.
Роман повернувся червоний, скуйовджений, важко дихаючи й озираючись на бузок.
Оксана тихо сказала:
— Схоже, навіть свійська птиця в людях розбирається швидше за деяких родичів. І наміри свої позначає чесніше…
