Катерина ковтнула й швидко перебудувалася. Мирон бачив, як у її погляді миготять варіанти, поки вона вибирає відповідну роль.
— Гаразд, вийшло безглуздо, — сказала вона вже м’якше. — Якесь непорозуміння. Ти заблокував картку, відключив платежі, а я навіть зрозуміти не можу, за що. Через якусь коробку, яку міг надіслати хто завгодно?
— Менше години тому ти назвала скорпіона жартом. Уже забула?
Вона кліпнула. Роман ступив уперед, намагаючись повернути собі втрачену після гусячої атаки поважність.
— Мироне Сергійовичу, годі влаштовувати цирк. У нас діти, зобов’язання, рахунки. Ви не можете просто взяти й відрізати сім’ю від…
— Від моїх грошей, — підказав Мирон. — Можу. Уже відрізав.
— У вас борг перед онуками, — Роман підвищив голос. — Перед Соломією і Матвієм. Вони ж у чому винні?
— Онуки ні в чому не винні. А от дорослі, які ховаються за дітьми, винні цілком.
Катерина зробила крок уперед.
— Вони виростуть і знатимуть, що дідусь вибрав гаманець замість сім’ї. Ти цього домагаєшся? Щоб вони тебе таким запам’ятали?
— Якщо ти використовуєш власних дітей як таран, — спокійно відповів Мирон, — їм краще триматися подалі від таких сімейних цінностей. Ціліші будуть.
Обличчя Катерини сіпнулося. Вона чекала крику, виправдань, прохання схаменутися, може, чергової капітуляції. Але не спокійної фрази, в якій не було ні торгу, ні страху. Роман теж на мить розгубився. Потім примружив очі.
— Ми ж знаємо, де ви працюєте. І графік ваш знаємо. Може, переглянете своє рішення, поки ми розмовляємо нормально?
Оксана напружилася. Мирон повернув голову до зятя.
— Це пряма погроза, Романе. Ми з Оксаною її почули. Ще один такий крок — і далі ти говоритимеш не зі мною.
— Своє можна отримати різними способами, — процідив Роман.
— Можна, — кивнув Мирон. — Наприклад, влаштуватися на роботу. У нашій клініці якраз санітар потрібен. Підлогу мити навчать, швабру видадуть. Якщо ти ще пам’ятаєш, як влаштовуються на роботу, можу замовити слово.
Роман побагровів. За спиною Мирона Оксана відвернулася, але він устиг помітити, як здригнулися кутики її губ.
— Ти про це пошкодуєш, — прошепотіла Катерина, хапаючи чоловіка за рукав.
— Я вже шкодую, — сказав Мирон. — Останні багато років. А вам час звикати до самозабезпечення.
Вони ще кілька секунд стояли біля ґанку, і Мирон бачив, як до обох поступово доходить неможливе: людина, яку вони вважали довічним банком, закрилася. Без попередження, без переговорів, без кнопки відновлення доступу. У голові Мирона несподівано майнула суха, майже смішна формула: «Ліцензію відкликано з причини ліквідації спонсора».
Катерина розвернулася першою. Роман пішов за нею, раз у раз озираючись на кущі, звідки міг знову з’явитися гусак. Машина різко виїхала з доріжки й зникла за поворотом.
Оксана торкнулася ліктя чоловіка.
— Тепер нам потрібен хороший юрист.
У її очах Мирон побачив те, чого давно не помічав: тиху гордість. Не гучну підтримку, не переляк, не жаль. Саме гордість. І від цього в нього стиснуло горло сильніше, ніж від усіх погроз доньки…
