Увечері вони сіли за кухонний стіл. У їхньому домі саме тут завжди ухвалювалися серйозні рішення: про ремонт, про кредити, про весілля Катерини, про продаж гаража, про допомогу, яку потім називали останньою і знову повторювали. Оксана заварила чай, обхопила чашку долонями й довго дивилася в темну поверхню напою.
— Пам’ятаєш, як вона в дитинстві принесла мені яєчню? — тихо спитала вона. — Знизу чорна, шкаралупа хрумтить, зате на гарній тарілці й із серветкою.
Мирон гірко всміхнувся.
— А її ляльковий театр щонеділі? Тільки ляльки відтоді підросли. І репертуар тепер не казковий.
— Ще малюнки, — вела далі Оксана. — Паличками замість людей, ми втрьох тримаємося за руки. Ти їх у столі зберігав, поки папір майже не стерся.
— Зберігав.
— Вона все одно наша донька, Мироне.
Він підвів очі.
— Наша донька надіслала мені на ювілей отруйну істоту. Її чоловік натякнув, що знає мій графік і місце роботи. Тож сентиментальність доведеться відкласти. Залишився ще один крок.
Оксана зрозуміла одразу.
— Заповіт?
— Так.
Він говорив спокійно, але кожне слово давалося, як відрізання старої нитки. Спадок, який мав дістатися Катерині, стане для неї черговим приводом триматися поруч, тиснути, торгуватися, чекати. Якщо грошей немає, зникає головний гачок. А онуки — інша річ. Кошти можна спрямувати на цільові вклади для Соломії й Матвія: навчання, репетитори, університет. Так, щоб батьки не могли дістатися до цих грошей і спустити їх на свої провали.
— Думаєш, це її зупинить? — спитала Оксана.
— Не знаю. Швидше вона знайде тих, хто ще не навчився казати їй «ні». Але ми більше не зобов’язані бути першими в цьому списку.
Оксана простягнула руку через стіл і накрила його долоню своєю. Так вона робила багато років, коли треба було пережити неприємність: зламаний паркан, хворобу, втому, сварку. Але тепер ішлося не про побутову біду. Закінчувалося щось величезне, що вони самі будували тридцять із лишком років, плутаючи любов із безкінечним рятуванням.
— Завтра зранку їдемо до Марти Олегівни, — сказала вона. — Разом.
Кабінет адвокатки Марти Олегівни Гнатюк містився на третьому поверсі старої будівлі в центрі міста. Вона вела справи родини Дорошенків понад десять років і знала їх як людей акуратних: документи приносили вчасно, рішення продумували заздалегідь, рахунки оплачували без нагадувань. Тому, коли Мирон і Оксана розповіли все — сварку, бандероль, скорпіона, голосове повідомлення, блокування картки, візит Катерини й погрозу Романа на порозі, — адвокатка не перебивала. Лише слухала, роблячи короткі нотатки.
Дослухавши, вона зняла окуляри й поклала їх на теку.
— Це вже не сімейна розмова на підвищених тонах, — сказала вона. — Це спроба залякування. І слова вашого зятя теж треба фіксувати. План такий: заява до поліції, новий заповіт із захищеними умовами для онуків і офіційне попередження доньці. Без емоцій. Документами.
— Ми слухаємо, — сказав Мирон.
Він увімкнув запис випадково надісланого голосового повідомлення. Кабінет наповнився веселим голосом Катерини: «Ром, він, здається, здогадався… довести нічого не зможе… все анонімно…» Потім — сміх Романа.
Марта Олегівна вислухала до кінця і сухо всміхнулася.
— Яка дбайлива юридична безграмотність. Люди самі записують на себе те, що потім доводиться доводити місяцями. Добре. Те, що могло б перейти Катерині, закріпимо за онуками через цільовий механізм, із незалежним контролем. Вона доступу не матиме. Їй надішлемо жорсткий досудовий лист: будь-яке наближення, погрози, посилки, спроби тиску — і далі вже працюють статті закону.
— Про зміну заповіту їй казати? — спитала Оксана.
— Ні слова. Що менше вона знає, то менше приводів маніпулювати.
Мирон подивився на дружину. Вона коротко кивнула.
— І фіксуйте все, — додала адвокатка. — Дзвінки, повідомлення, візити, розмови. Люди, які звикли сприймати чужі межі як декорацію, рідко зупиняються після першого попередження…
