Опівдні заяву було подано, новий заповіт оформлено, лист відправлено. Мирон сидів у машині біля нотаріальної контори й якийсь час не заводив двигун. У грудях у нього ніби звільнилося місце, яке багато років займав невидимий тягар. Він настільки звик до цього тягаря, що перестав помічати його вагу.
Оксана мовчала на сусідньому сидінні, дивлячись крізь скло на перехожих.
— Поїхали додому, — нарешті сказала вона. — На сьогодні досить.
Кілька днів після візиту до адвокатки минули в тиші, незвичній і майже неправдоподібній. Ранкова кава на ґанку — без страху перед дзвінком. Прогулянка після обіду — без перевірки пропущених. Вечеря — без обговорення нової фінансової катастрофи, яка знову чомусь мала стати їхньою спільною.
У середу Марта Олегівна зателефонувала й повідомила, що рекомендованого листа вручено, Катерина розписалася в отриманні. Заяву прийнято до розгляду. Мирон поклав телефон на підлокітник крісла й довго дивився у вікно. Сусідка висаджувала квіти. Тротуаром проїхали діти на велосипедах. Життя йшло своїм ходом і, що дивно, не вимагало від нього негайно когось рятувати.
Оксана підійшла й поклала долоню йому на плече.
— Як думаєш, до неї хоч щось дійшло?
— Не знаю. Може, поплаче. Може, побіжить шукати нового помічника. А може, просто причаїться. Нам важливе інше: у нас тепер є своє життя.
Увечері вони готували вечерю разом. Не поспішали, не перезиралися при кожному звуці телефона, не чекали повідомлення з черговим «терміново». Мирон чистив картоплю, Оксана різала овочі. Між ними стояла тиша — не тривожна, не образлива, а домашня, тепла, у якій двом людям після довгих років поруч уже не треба кожну паузу заповнювати словами.
Мирон так рішуче змахнув ножем, що круглий шматочок картоплі вислизнув із пальців і полетів під стіл.
— Слухай, — Оксана провела його поглядом, — навіть незвично. Ніхто не кричить, грошей не вимагає. Прямо підозріло спокійно.
— Нічого, звикнемо, — Мирон нахилився за втікачкою. — Головне, щоб скорпіони з кутків не почали аплодувати.
Оксана засміялася тихо, майже винувато, але сміх усе одно пролунав. Мирон раптом згадав маленьку Катю з тією самою святковою яєчнею: підгорілі краї, хрумка шкаралупа, паперова серветка під тарілкою і сяючі очі дитини, яка чекає похвали. Він тоді з’їв усе до останнього шматочка й сказав, що смачнішого нічого не куштував. Можливо, перша маленька брехня з любові й стала початком довгої дороги, де похвала перетворилася на потурання, а допомога — на дозвіл не відповідати за себе.
Він поклав ніж, витер руки й обійняв дружину зі спини. Оксана на секунду завмерла, потім накрила його долоні своїми. Вони стояли так мовчки, слухаючи, як на плиті тихо закипає вода…
