На годиннику було майже сьома. Час було будити нареченого. Олеся зайшла до спальні, де Назар і далі спав, уткнувшись обличчям у подушку.
— Назаре, вставай. За три години реєстрація.
Він невдоволено застогнав, натягнув ковдру вище й пробурмотів:
— Лесю, ну рано ж. Усе встигнемо.
«Усе встигнемо» в його вустах завжди означало, що встигати буде вона. Вона вже встигла відповісти флористам, перевірити машину, підтвердити час фотографові, написати координаторці ресторану й відкрити робочу пошту. Там блимало повідомлення від Ірини: клієнт щодо форуму надіслав нові правки й вимагав переробити концепцію за два дні до здачі.
«Вони зовсім здуріли, — писала Ірина. — Я сама не витягну. Може, ти хоча б на годину заїдеш після реєстрації?»
Олеся заплющила очі. Їхати в офіс у день власного весілля було майже смішно, якби не хотілося плакати. Вона швидко набрала відповідь: «Не приїду. Подзвоню їм сама, спробую втримати межі. Тримайся».
Поки вона з телефоном біля вуха ввічливо, але жорстко пояснювала представникові клієнта, що вимоги не вкладаються ні в строки, ні в здоровий глузд, Назар нарешті вибрався з ліжка й пішов у душ. За двадцять хвилин він з’явився на кухні, пахнучи її дорогим гелем, сів за стіл і з апетитом узявся до сирників, які вона встигла приготувати між дзвінками.
— М-м, — сказав він із набитим ротом. — Майже як у мами.
Олеся подивилася на нього важким поглядом. «Як у мами» було для Назара найвищою мірою похвали. Але в цій мірці все, що робила вона, незмінно виявлялося трохи гіршим. Мама готувала ніжніше, прасувала акуратніше, розуміла життя глибше, економила мудріше й узагалі залишалася вершиною жіночого устрою світу.
Вона хотіла сказати щось різке, але змовчала. У день весілля не сваряться, нагадала вона собі. У день весілля усміхаються, навіть якщо всередині вже починає тріщати тонка крига. Тільки усміхатися ставало дедалі важче. Кожна крихта на столі, кожна його ліниво кинута фраза, кожен дзвінок, який доводилося приймати їй, а не йому, складалися в просту й неприємну картину…
