— Агенція в тебе своя, так? — ніби лагідно уточнювала Галина Марківна. — І давно? А прибуток добрий виходить? Машина, бачу, дорога. Квартира теж твоя? Велика? У центрі?
Олеся відповідала рівно, намагаючись не показати роздратування. Вона не хотіла починати стосунки з майбутньою свекрухою з образи, не хотіла здаватися зверхньою міською жінкою, яка зневажає прості запитання. Але чим довше тривала вечеря, тим сильніше їй здавалося, що її не пізнають, а прораховують.
Назар сидів поруч, їв салат і всміхався, ніби розмова була цілком звичайною. Коли вона спробувала змінити тему, він ліниво сказав:
— Мам, не допитуй її. Олеся в мене молодець, усього сама досягла.
Тоді ці слова здалися їй захистом. Майже компліментом. Лише пізніше вона зрозуміє, що для нього і його матері фраза «сама досягла» означала зовсім інше: у неї є що взяти.
Після тієї поїздки Олеся намагалася переконати себе, що все нормально. Ну так, Галина Марківна була простою, різкою, цікавезною жінкою. Вона хвилювалася за сина, хотіла зрозуміти, з ким він пов’яже життя. Олеся навіть соромила себе за підозріливість. Їй здавалося, що вона, звикла до переговорів і прихованих мотивів, просто переносить ділову настороженість туди, де треба бути м’якшою.
Але чим ближче підходило весілля, тим частіше майбутня свекруха телефонувала і тим відвертіше її поради пахли чужим розрахунком.
— Олесенько, ну навіщо такий ресторан? — тягнула вона в слухавку. — Можна знайти зал простіший, без цієї міської показухи. А зекономлені гроші краще Назарчикові костюм купити. У нього ж усе стареньке, бідний хлопчик.
Наступного дня вона вже міркувала про машину для молодят.
— Кортеж — це марна трата. Візьміть звичайне авто, а різницю мені передайте, я тут родичам стіл накрию. Не всі ж зможуть приїхати.
Олеся спершу пояснювала, що вони з Назаром хочуть свято для себе, що ресторан уже заброньований, що меню погоджене. Потім перестала пояснювати. Галина Марківна не чула про мрію, про смак, про пам’ять на все життя. Вона чула тільки шелест чужих грошей. І кожен її дзвінок залишав по собі тонку липку плівку, яку Олеся змивала з душі роботою, кавою й упертим переконанням, що після весілля все налагодиться…
