Родичі Назара приїхали за два дні до урочистості й одразу перетворилися на окремий проєкт, не передбачений жодним кошторисом. Олеся поселила їх у пристойному готелі поруч зі своїм будинком, заздалегідь усе оплатила й наївно вирішила, що на цьому її турбота закінчиться. За годину зателефонувала Галина Марківна.
— Олесенько, тут у нас така дрібничка, — почала вона солодким голосом. — Номери хороші, нічого не скажеш, але чайника нема. А тітка Раїса без вечірнього чаю заснути не може. Ти не могла б привезти?
Олеся після роботи заїхала в магазин і відвезла чайник. Потім дядькові Мирону знадобився фен. Потім Оленці — праска. Потім з’ясувалося, що комусь не подобається сніданок, комусь зажорсткі подушки, а комусь потрібна аптека. На скарги Олеся почула від Назара лише:
— Ну що тобі, важко? Люди вперше у великому місті. Треба бути гостинною.
Увечері напередодні весілля гостинність набула остаточно нахабного вигляду. Галина Марківна оголосила, що вся рідня хоче повечеряти в ресторані, причому в дорогому місці, яке вони вже пригледіли.
— Столик на дванадцять осіб замов, — сказала вона так, ніби просила подати серветку.
Олеся знала цей ресторан: пафос, важкі скатертини, ціни, від яких навіть забезпечені клієнти інколи кривилися.
— Може, вибрати кафе простіше? — обережно запропонувала вона. — Або я замовлю вам вечерю в готель?
— Вечерю в готель? — голос майбутньої свекрухи одразу заледенів. — У нас син одружується, свято, а ти нас як студентів нагодувати хочеш? Некрасиво, Олесенько. Зовсім не по-сімейному.
Олеся зателефонувала Назарові й спитала, чи він розуміє, скільки коштуватиме вечеря для його рідні.
— Ну і що? — здивувався він. — Ти ж у нас не бідна наречена. Можеш собі дозволити.
Ці слова вдарили сильніше, ніж відкрита образа. Не бідна наречена. Так просто. Так звично. Ніби це не риса обставин, а її обов’язок перед ним і перед усіма, хто прийшов разом із ним. Тоді Олеся вперше по-справжньому злякалася: не за гроші, а за себе. За те, як легко в їхніх устах її праця перетворювалася на спільну годівницю…
