Столик вона тоді не замовила. Сказала, що всі місця зайняті. Галина Марківна образилася й кинула слухавку, а Назар до ранку так і не порушив цієї теми. Він умів обходити неприємне мовчанням, ніби якщо не дивитися на тріщину, стіна не завалиться.
За сніданком у день весілля він зауважив:
— Ти якась нервова.
— Передвесільне, — сухо відповіла Олеся.
Вона згадала розмову про шлюбний договір. Ірина тоді обережно сказала: «Лесю, ти багато чого створила. Не будь наївною». Олеся наважилася заговорити з Назаром. Він подивився на неї так, ніби вона вдарила його по обличчю.
— Ти думаєш, я одружуюся з твоєю квартирою? — спитав він ображено. — Я тобі настільки огидний?
Він два дні не розмовляв із нею. Олеся сама прийшла миритися, вибачалася, казала, що неправильно висловилася. Тему закрили. Тепер їй здавалося, що закрили не тему, а останню кватирку, через яку міг вийти запах біди.
Телефон задзвонив знову. На екрані висвітилася Галина Марківна.
— З днем весілля, невістонько, — проспівала вона. — Я тут у справі. Ми з ріднею вирішили: грошей дарувати не будемо.
— Як це? — Олеся не відразу зрозуміла.
Вони заздалегідь домовилися, що гості дарують кошти в конвертах, аби молоді могли зібрати перший внесок на спільне житло. Ідея була Олесина, Назар кивав і казав, що це розумно.
— Ми люди прості, — вела далі Галина Марківна. — У нас заведено дарувати корисне. Тітка Раїса везе сервіз, Мирон — килим. А я подарую вам найдорожче, що в мене є, мого синочка. А ті гроші, що ми відклали, витратимо на себе. Раз уже приїхали, треба пройтися по магазинах, кудись сходити. Ти ж розуміюча.
Олеся мовчки опустила телефон. За вікном почався дрібний холодний дощ. Вона дивилася на сіре скло й раптом ясно побачила: вони не збиралися входити в її життя з подарунками, турботою чи бодай повагою. Вони прийшли брати. Весілля лише мало надати цьому праву красиву печатку, а її згода — перетворити нахабство на сімейну норму…
