Коли Назар вийшов із ванної, Олеся стояла у дверях спальні. Він милувався собою в дзеркалі, пригладжував вологе волосся, перевіряв, як лягає рушник на стегна. Краса, яка раніше здавалася їй майже хлоп’ячою, тепер виглядала хижою й порожньою.
— Щось сталося? — спитав він, помітивши її відображення. — Ти біла як стіна.
— Твоя мати повідомила, що ви не даруватимете грошей.
— Ну й гаразд, — Назар знизав плечима. — Нам що, їхні гроші потрібні?
— Нам — ні. А от мої їм, схоже, дуже потрібні.
Його обличчя відразу стало невдоволеним.
— Знову ти за своє. Я просив не чіпати маму. Вона літня людина, у неї характер.
— Літня людина щойно сказала, що витратить весільні гроші на покупки, а нам вручить килим і сервіз.
— Подарунок — справа добровільна, — відрізав Назар. — Не розумію, через що галас.
— Ми розраховували на ці кошти для спільної квартири.
— Якої ще спільної? — Він навіть розсміявся. — Нам є де жити. Твоя квартира велика, зручна. Навіщо вигадувати?
— Бо я хотіла наше. Не моє, в якому ти просто живеш. А наше.
— Лесю, ну це вже дріб’язковість. Моє, твоє… Яка різниця, якщо люди люблять одне одного?
Олеся дивилася на нього й розуміла: вони говорять не просто про житло. Для неї сім’я була спільною відповідальністю. Для нього — зручним доступом до її праці, грошей, дому, часу й терпіння. І ця різниця більше не здавалася непорозумінням. Вона стала вироком.
Усередині ніби клацнув замок. Ранковий страх зник, залишивши по собі холодну ясність.
— Ти маєш рацію, — тихо сказала вона. — Яка різниця. Головне ж любов.
Назар одразу пом’якшав, ступив до неї, обійняв.
— От бачиш, розумничко моя. Я знав, що ти все зрозумієш.
Олеся дозволила йому торкнутися себе, але сама не відповіла на обійми. Його руки, колись жадані, здалися їй чужими. Не огидними навіть, а порожніми, як річ, до якої більше не прив’язане жодне почуття. Вона вже справді все зрозуміла…
