Життя без прикрасЯ був певен: за обома дзвінками стоїть Орлов. Він показував, до чого здатен дотягнутися. До пенсії, до гаража, до доньки із зятем. Колись мене притиснули через управління, і я відступив. Тепер мені було шістдесят три. Відступати було нікуди, та й незачем.
Тієї ж ночі я вирушив до Віталія Данилюка. Йому виповнилося сорок два, він командував загоном, яким раніше командував я. А до мене у взвод прийшов у двадцять два роки — худий, гарячий хлопець. Тієї ночі на «Рудній» він був наймолодшим серед нас.
Поки ми розбирали завал над Федором, Віталій тримав ліхтар. Зрушення покрівлі першим теж помітив він. Я рвався туди, де вже нічого не можна було зробити, а він схопив мене за ремінь дихального апарата й ривком відтягнув назад.
Відчинив він у трусах і тільнику. Подивився мені в обличчя й без розпитувань пішов ставити чайник. Я розповів про Олену, показаний нею план, акт про дегазацію. Він слухав, повертаючи кухоль у пальцях.
— Командире, законних підстав у мене немає, — сказав Віталій. — Поки аварія не сталася, на шахту я зайти не можу. Це справа гірничого нагляду. А там в Орлова все схоплено, ти знаєш.
— Знаю. Заходити туди я тебе не прошу. Треба, щоб у день запуску ти з відділенням був напоготові. Поруч із шахтою.
Він довго дивився на мене.
— Думаєш, рвоне?
— Думаю, тоді все так само було. План, свято, начальство. І датчик під рукавичкою.
Віталій кивнув.
— Будемо поблизу. Скажу, що навчання проводимо. Ще що?
Я вийняв із куртки коробку з-під чаю, поставив перед ним і відкрив. Він зблід, зазирнувши всередину. Упізнав одразу: коли я відкручував цей датчик від стійки, Віталій освітлював мені роботу.
— Ти її двадцять років тримав у себе…
— Хай тепер у тебе полежить. У сейфі загону.
До гаража я приїхав на початку першої ночі. Світла не вмикав; вмостився на табуретці біля верстака й чекав. Чи прийдуть — напевно не знав. Але погляд Орлова, що затримався на верхній полиці, пам’ятав. Я гадав, що, дізнавшись, де лежить річ, якої стільки років боявся, він довго зволікати не стане.
На початку третьої скрипнула хвіртка кооперативу. Гравієм обережно пройшли двоє, почувся шепіт. Потім узялися за мій замок. Не ламали — працювали відмичкою, вміло. Двох хвилин вистачило: клацнуло, стулка подалася, у шпарину пробилося світло ліхтарика.
Перший, кремезний, попрямував до полиць. Другий затримався біля воріт. Промінь піднявся до каністр; кремезний відсунув одну, за нею другу.
Я підвівся. Шістдесят три роки. Під землею — понад сорок років, і я знав, як пройти в темряві, не виказавши себе жодним звуком. У шахті часом тільки це й рятує. Я ступив до того, хто лишився біля воріт, обхопив його ззаду за шию і притиснув до себе. Таким захватом ми витягали людей із завалів, коли від паніки вони починали битися з тими, хто прийшов їх рятувати.
Він захрипів, ліхтар випав. Кремезний розвернувся, освітив мені обличчя й кинувся до нас. Я штовхнув йому назустріч того, кого тримав. Вони зіткнулися, а я встиг узяти з верстака монтувальний ломик. Бити не став. Підняв його й скомандував тим голосом, яким перекрикував пожежу й змушував загін із сорока людей почути наказ із першого разу.
Обоє зупинилися. Іноді голосу коряться ще до того, як встигають подумати.
Я ввімкнув світло. Лампа під стелею блимнула; переді мною стояли двоє хлопців років тридцяти, у чорних куртках і рукавичках. Один кашляв і розтирав шию, кремезний тримався за плече. Тепер я впізнав його: на весіллі він стояв за спиною Орлова. Охоронець.
— По коробку з-під чаю прийшли? — запитав я.
Вони перезирнулися.
— Тут її немає, — повів я далі. — І більше не буде. Вадимові Кириловичу передайте: спізнився він. На двадцять років.
Кремезний сплюнув.
— Ти, діду, хоч розумієш, на кого поліз?
— На того, хто до пенсіонера в гараж уночі двох дурнів посилає. Раніше сам датчик рукавичкою замотував, тепер доручає іншим. Росте. — Я опустив ломик. — Ідіть. Поліцію кликати не стану. Ще доведеться вам у суді пояснювати, як старий із вами обома впорався. Сорому потім не обберетеся.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.