Життя без прикрасКоли відпустило, я зачинив ворота. Тепер Орлов мав зрозуміти: коробку я прибрав і залякати мене не вдалося. Зі страху він міг почати квапитися, помилятися. Тоді я ще не знав, що його помилка мало не погубить шістнадцятьох людей під завалом.
За три дні до запуску я вперше пішов до Антона з проханням. Вони з Оленою жили в новобудові; доньку вже відправили у відрядження, і вдома він був без неї. Відчинив, побачив мене, але відступати не став. Так і заступив собою дверний отвір.
— Мені потрібна хвилина, — сказав я. — Ні про Орлова, ні про твого батька говорити не буду. Одне прохання. У п’ятницю, до пуску комбайна, сам пройди всю лаву й перевір рукою кожен метановий датчик. Табло в диспетчерській не вір. Рукою перевір.
Він усміхнувся зневажливо.
— Тепер ви мене вчитимете лаву запускати?
— Я кажу, як живим лишитися. У 2006 році до датчика ніхто не доторкнувся. Одинадцять людей. Ти був за оточенням, бачив, як їх піднімали.
Посмішки більше не було.
— Не смійте згадувати при мені ту ніч, — тихо сказав Антон. — Ви звідти вийшли. Батько залишився.
— Залишився, — сказав я. — Бо сам так вирішив. Ти ще дізнаєшся чому. Зараз я прошу: помацай датчики. Заради Олени, Антоне.
Двері зачинилися без грюкоту.
Увечері напередодні запуску я поїхав до меморіалу, на пагорб біля дороги до «Рудної». Шахтар у касці піднімав лампу над чорним гранітом з 11 золотими прізвищами. Зазвичай я приїздив 29 березня, зранку, поки нікого немає, проводив там п’ять хвилин і їхав геть.
Тепер затримався надовго. Читав імена людей, кожного з яких пам’ятав: у якому одязі знайшли, як лежали, кого довелося впізнавати за чоботами. Восьмим за абеткою йшло прізвище Сидоренко. На гранітній полиці під ним лежали дві червоні гвоздики в целофані, свіжі, принесені вранці. Я знав, хто їх залишає.
Уперше за всі ці роки я заговорив із Федором уголос.
— Федюню, я тоді зробив, як ти звелів. Його виніс. А відповідати він не став. Завтра знову спуститься туди, із твоїм сином. Не знаю, чим скінчиться. Але як щось станеться — піду. Цього разу я дійду. Чуєш мене? Цього разу дійду.
У п’ятницю, 28 серпня, о дев’ятій ранку я вже був біля шахтного паркану. Стояв зовні: пенсіонера на територію не пустили б. Там гриміла музика, були сцена, повітряні кульки, банер: «Рудна. Двадцять років потому. Нове життя». До адміністративної будівлі під’їхав кортеж голови області. Приїхало телебачення.
На пустирі біля старої котельні, за триста метрів від шахти, чекали дві машини загону. Хлопці сиділи всередині, повністю споряджені. Керівництву Віталій доповів про тактичні навчання на місцевості.
Я підійшов до машин. Він простягнув термос.
— Командире, їхав би ти додому. Буде треба — ми впораємося.
— Тільки старого вентиляційного штреку ви не знайдете. Не знаєте ви його.
О пів на одинадцяту до паркану прийшов Павло. Чистий піджак, шахтарська нагорода на грудях. Він мовчки став поруч. Мені цього вистачило, щоб зрозуміти його рішення.
Потім зупинилося таксі. Олена вискочила в джинсах і куртці, затиснувши під пахвою ноутбук.
— Тату, я лікарняний узяла. Не могла більше там залишатися. Антон слухавки не бере.
На екрані сцени показували те, що відбувалося під землею; голова області дивився запуск із поверхні. На глибині п’ятсот сорок метрів перед камерою стояв Орлов, у новій білій касці зі знаком компанії. Біля нього — Антон, оператор, тринадцять гірників зміни.
Орлов страху не відчував. Щодня йому подавали нормальні показники дегазаційних свердловин. Цифри малювали його люди, виконуючи його ж розпорядження, але за роки підписування потрібних паперів він і сам у них повірив. Був упевнений: газу немає.
Боявся він іншого: датчик подавав хибні сигнали тривоги, і сирена могла зупинити все перед головою області. Тому Орлов наказав його замотати. А кнопку комбайна збирався натиснути особисто, перед телекамерою, щоб залишилося в історії: генеральний директор повернувся в лаву, де у 2006 році дивом урятувався. Красива картинка.
Ми дивилися з Олениного телефона. Орлов усміхався, говорив про загиблих, про їхню пам’ять, про нову епоху й про безпеку, яка для компанії важливіша за все.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.