Життя без прикрасАнтон зірвав чорну шахтарську рукавичку із синьою смугою по краю. Одразу завила сирена перевищення метану. Через двадцять років датчик, якому знову заткнули рота, нарешті закричав.
Газ уже прибував. Захист знеструмив лаву, комбайн зупинився, встигнувши пройти перші метри пласта. Їх вистачило, щоб відкрити тріщину до старих виробок. Згасло світло, проте камера продовжувала працювати від акумулятора. У її світлі було видно біле обличчя Орлова. Антон дивився на нього, піднявши руку з рукавичкою.
Через дванадцять секунд зі старих виробок над лавою пішов газ. Він роками накопичувався в порожнинах, а дегазацію так і не закінчили. Прорив.
Покрівля над виходом із лави не витримала.
Зображення зникло. Перед головою області стояв темний екран, а музика все ще грала.
Віталій вискочив із машини з рацією.
— Командире, офіційна тривога. Раптовий викид, обвал. У лаві шістнадцять людей. Ідемо.
За службу я чув це сотні разів. Зараз знайомі слова вперше скидалися на відповідь, якої я чекав усе життя.
За вісім хвилин ми дісталися ствола. Біля прохідної охорона спробувала нас затримати. Віталій показав посвідчення.
— Гірничорятувальники. Тривога.
Нас пропустили. Перед таким оголошенням розступається й охорона генерального.
Штаб облаштували в диспетчерській. Там уже почалася паніка: головний інженер, розгублений чоловік років п’ятдесяти, кричав одразу в три телефони. Люди, що приїхали з головою області, стояли в коридорі. На великому екрані червоним блимала третя західна лава. Дивитися на показники датчиків нікому не хотілося — за обвалом зростав рівень метану.
До лави залишалася одна лінія: аварійний телефон у ніші сполучення. Відповідав Антон, надміру рівним голосом, ніби зсередини тримав себе за горло.
— Нас шістнадцятеро, усі живі. Двоє поранені, один тяжко. Орлову затиснуло ногу. Саморятівники є в кожного. Метан — 3,5%, підвищується. Вихід перекритий завалом, ми перейшли у верхню нішу. Тут трохи краще.
Звичайного саморятівника вистачає приблизно на годину. Ізолювальний, правильно надягнутий, дає змогу протриматися до півтори. Далі дихати нічим.
Віталій вивчав схему основного шляху, конвеєрного штреку. Розбирати завал у загазованій зоні, очікуючи нового обвалу, довелося б годин десять. І то якби пощастило.
— Не встигаємо, — неголосно сказав він.
— Встигнемо, якщо зверху зайдемо. Не знизу.
Я попрямував до Олени. Її пустили як маркшейдера компанії: цю лаву вона знала краще за решту. Сиділа перед ноутбуком бліда, руки при цьому не тремтіли.
— Доню, відкрий план 2006 року, — попросив я.
Над сірим пунктиром старої лави з’явилася ледь помітна тонка лінія. Я вказав на неї.
— Вентиляційний штрек, — пояснив я. — Свіжий струмінь у 2006 році йшов тут. Після вибуху його перекрили бетоном, ось тут, за двісті метрів від старої лави. У нові плани не перенесли, забули. А я там ходив. Він над новою лавою проходить, просто до верхньої ніші виходить. До Антона.
Олена наклала плани, швидко перерахувала позначки.
— Тату, між кінцем штреку й нішею шість метрів. Вугілля й порода. Якщо там нічого не обвалилося…
— Не обвалилося. Кріплення аркове, металеве. Я сам оглядав його у 2006 році. Вистояло.
Головний інженер зазирнув через її плече.
— Ви при своєму розумі? Старі виробки, скільки років ніхто не заходив! Там газу може бути стільки, що весь штрек рвоне!
— Свіжий струмінь туди йшов, метану не тягнуло, — відповів я. — У 2006 році ми цим шляхом виходили. А шість метрів вугілля відділення молотками проб’є за дві години. Швидше, ніж за десять.
Віталій уже надягав апарат. Подивився на мене — знав, про що я думаю.
— Командире, тобі шістдесят три. Ти пенсіонер, допуску немає. Візьму тебе — втрачу загін.
— Знаю.
— А без тебе ми там штрек шукатимемо.
— Знаю.
Секунду він мовчав, потім кинув мені запасний апарат.
— Ведеш ти. Відповідаю я.
У дверях шлях Віталієві заступив заступник Орлова з безпеки. Молодий, випещений, із дорогим годинником.
— Стороннім брати участь у рятувальних роботах не можна. У пенсіонера Пасічника допуску немає. Я особисто рапорт напишу.
Віталій подивився на нього згори вниз.
— Пиши. Підпишу.
Голова області чув розмову з коридору й повернувся до заступника.
— Скільки людей у вас унизу?
— Шістнадцять.
— Тоді дайте пройти.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.