— Командире, ліворуч від перемички вода. Там завжди по пояс стояла. Правіше тримайся, по старому лежаку. Я там кабель дванадцять років тягнув.
Я кивнув.
— І ще, — додав він. — Вадима мені витягни. Живим. Треба, щоб почув мене живим.
Я зрозумів його. Останньою перед виходом побачив Олену. Вона стояла біля ноутбука й дивилася на мене, без сліз.
— Тату, шість метрів.
— Знаю, доню. Ти накреслила. Я пройду.
Об 11:42 ми були в кліті. Поруч зі мною стояв Віталій — тепер уже із сивиною. У ту нічну зміну, двадцять років тому, я спускався тут із ним-таки, зовсім молодим. Мені тоді було сорок три. Сьогодні я був пенсіонером, тим самим «ніким», та ще й у чужому дихальному апараті. Але маску перевіряв і ремені затягував без затримки: руки нічого не забули. Не забув я й того, як треба дихати, щоб берегти повітря.
Кліть із гулом ішла вниз, у темряву. Сирість, вугільний пил, машинне мастило, мокра порода — цей шахтний запах я впізнав би будь-де. Майже рік я не спускався під землю, а зараз здавалося, що повертаюся додому.
У старий штрек нас увійшло шестеро: я, Віталій і четверо рятувальників із його загону. Сорок хвилин наші ліхтарі освітлювали то проіржавілі арки кріплення, то обірваний кабель, то райдужну плівку на калюжах. Людей тут давно не було. Залишився запах мертвої шахти, знайомий гірничорятувальникам і майже нікому більше.
Перемичка виявилася на вказаному мною місці. Бетон перекривав штрек цілком, від підошви до покрівлі. На ньому білів напис: «Прохід заборонено. 29 березня 2006». Чорна вода стояла ліворуч — Павло пам’ятав правильно. Ми пройшли правіше, по старому лежаку, і хлопці взялися за пневматичні відбійні молотки. Іскри за такого вмісту газу вистачило б для загибелі.
За двадцять хвилин пробили отвір, достатній для людини. Далі штреком можна було пройти: металеві арки трималися. Ми подолали ще сто вісімдесят метрів і зупинилися перед вугільним вибоєм. До шістнадцяти замкнених людей залишалося шість метрів породи.
Аварійну лінію хлопці протягували слідом за нами від ствола. Я під’єднав переносний телефон, диспетчерська з’єднала з нішею.
— Антоне, говорить Пасічник.
Відповіді довго не було. Потім я почув глухий, охриплий голос. Щоб говорити, Антонові доводилося виймати загубник саморятівника.
— Де ви зараз?
— У старому вентиляційному штреку, над вами. Між нами шість метрів. На скільки ще вистачить повітря?
— Тут пункт перемикання, є запасні саморятівники. Один раз уже змінили. Якщо лежати, не рухатися, години дві ще протягнемо. Метан — чотири відсотки. Покрівля тріщить.
— Слухай уважно. Ми пробиваємося до вас, але треба визначити ваше місце точно. Знайди залізо — ключ, стояк, що знайдеться. Стукай по кріпленню. Три удари, пауза, три удари. Продовжуй, доки не почуєш нас.
Він помовчав, а потім заговорив майже пошепки:
— Так батько стукав. Мама розповідала. Ви ж на цей стукіт вийшли?
— На стукіт. Давай, Антоне, бий.
Крізь шість метрів вугілля долинули далекі глухі удари. Три удари, пауза, три удари. Хлопці притиснулися вухами до вибою; Віталій указав трохи ліворуч. Тепер ми знали, куди йти.
Працювали по черзі, змінюючи один одного кожні десять хвилин. Апарати, пил, відбійні молотки — так ми проходили ці шість метрів. За годину сорок стукіт наблизився. Останній метр я взяв на себе. Віталій потягнувся було забрати молоток, але я відмахнувся. Це я мав зробити сам.
О пів на третю молоток раптом провалився в порожнечу. Назустріч пробилося світло, долинули хрипкі голоси. Хтось по той бік плакав.
Ми збільшили отвір і стали переправляти людей у штрек. Рятувальники міняли їм апарати на свіжі, передавали далі ланцюжком. Антон залишився біля проходу й кожного називав за ліком — уголос, як я колись рахував загиблих.
— Дев’ятий… Десятий… Одинадцятий…
На дванадцятому його голос не витримав. І все ж він продовжував, доки не назвав чотирнадцятого.
Але перед цим, коли черга дійшла до восьмого, ми затрималися. Молодий прохідник, років двадцяти, з рудою щетиною під маскою, схопився за краї отвору й замотав головою. Лізти він відмовлявся.




















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.