Життя без прикрасПідійшовши впритул, я прибрав із його плеча руку Антона й обома руками взявся за лямки апарата. Тридцять чотири роки я говорив із такими хлопчаками — голосно, виразно, просто в маску.
— Синку, назви себе.
— Ілля.
— Ілле, дивися сюди, на мене. Мені шістдесят три роки, а я крізь цю діру пройшов. І ти пройдеш. Там на тебе чекають. Мама є в тебе?
Він кивнув.
— Вона зараз біля паркану стоїть. Не будемо її більше лякати. Давай.
Спершу він просувався повільно, потім пішов швидше. За отвором його підхопили хлопці Віталія.
Коли вивели решту, у ніші залишалися тільки Антон і Орлов. Вадим лежав глибше, біля механізованого кріплення. Зміщена під час обвалу секція притиснула козирком його ногу нижче коліна до підошви. Поруч валялася біла каска з емблемою компанії; обличчя в нього було сірим. Домкрат стояв тут-таки: Вадим намагався завести його під козирок, але сам не впорався.
Згори долинав сухий тонкий тріск, як від річкової криги перед скресанням. Такий звук я чув у 2006 році над Федором. На грудях пищав газоаналізатор: 4,8. Іскри тут не можна було допустити.
— Антоне, вибирайся. Ми з Віталієм звільнимо його.
— Не залишу! — Він висмикнув загубник і закричав: — Він мені замість батька! Ви вже одного разу вирішили, кого покинути!
Орлов теж вийняв загубник. Придавлений кріпленням, він дивився на Антона мокрими, величезними, дитячими очима — такими самими я пам’ятав їх двадцять років тому. Голосу, яким він заговорив, я не забуду.
— Іди, Антоне. Пасічник має рацію. Це зробив я. І тоді — я. Датчик рукавичкою обмотав. Батько твій погрожував піти до головного, а я йому — звільненням. Потім вибух. Ми поруч лежали. Він сам звелів командирові винести мене першим: «Нехай відповість». А я так і не відповів. Двадцять років… Стипендію тобі платив, бо спати не міг. І сьогодні знову звелів замотати. План знову, голова області… Іди. Хоч ти залишся живий.
Обличчя Антона під маскою я не міг розгледіти. Тільки плечі в нього опустилися, ніби з них зняли тягар усього його життя й одразу звалили інший, ще важчий.
Тріск посилився, згори посипалися дрібні шматки породи. Віталій стиснув моє плече.
— Командире, хвилина.
Я знову вирішував у цій шахті долю тієї самої людини. Удруге.
— Антоне, заводь домкрат під козирок. Рівно тримай.
Він підвів голову.
— Двадцять років тому, — продовжив я, — мене попросили винести його, щоб він відповів за скоєне. Відповіді не було. Сьогодні я знову його винесу, і цього разу він відповість. Так хотів твій батько. Тримай домкрат.
Антон опустився на коліна й підвів домкрат. Я взявся за руків’я, Віталій — за лямки Орлова. Козирок став підійматися. Вадим закричав від болю, і Віталій висмикнув його з-під кріплення. Антон кинув домкрат. Ми з ним підхопили Орлова попід руки й потягли до отвору.
Віталій проліз уперед, щоб прийняти Вадима в штреку. За ним вибрався Антон. Я поліз останнім.
Я встиг пролізти тільки до пояса, коли позаду обвалилася вся покрівля ніші. Пролунав той самий звук — ніби склалася картонна коробка. Повітрям мене виштовхнуло просто на Антона. Ми разом повалилися в пил, і він обома руками вчепився в лямки мого апарата. Так тримають, коли більше не відпустять.
Пил потроху осів. Віталій провів променем ліхтаря по людях і перелічив урятованих.
— Шістнадцять. Усі живі.
О 15:20 кліть зупинилася на поверхні. Ґрати від’їхали, і після підземної темряви денне світло вдарило в очі. Сонце, пил, гарячий асфальт — звичайний серпневий день.
Біля ствола на нас чекали лікарі з ношами, начальство, безліч людей. Голова області стояв без піджака, засукавши рукави. Телевізійники, які приїхали на свято, знімали наше повернення. За оточенням були дружини, як тоді. Але криків не було: вони плакали, дивлячись, як із кліті виходять живі.
Орлова поклали на ноші. Нога була розтрощена, свідомості він не втратив. До нього підійшов голова області — мабуть, збирався підбадьорити перед камерами. Антон ступив назустріч, чорний від вугільного пилу, у роздертій куртці, і підняв руку.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.