Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

На сімейній вечері директор заводу висміював батька майбутнього зятя, але той прийняв пропозицію стати сторожем

Частина 4 з 21

Роком раніше на заводі загинув її чоловік-ливарник: зірвався ківш із металом. Пропонували перейти до бухгалтерії, а ще — отримувати пенсію через втрату годувальника. Від бухгалтерії вона відмовилася.

— Я буду біля тих дверей, через які він пішов і більше не повернувся.

Так і стала контролеркою. Чергувала добу через дві, але мені здавалося, що вона взагалі з прохідної не йде.

Тими ночами завод порожнів. Цехи замикали, освітлення двору вимикали задля економії; світилися тільки вікна прохідної та котельні. Іноді вздовж огорожі проїжджала охорона, перевіряла замки. Більше нікого. Після зміни не можна було пускати ні сторонніх, ні своїх.

Наприкінці вересня 1997 року я вперше прийшов туди об одинадцятій вечора. У сумці лежали креслення, електроди, за які я заплатив сам, і вечеря — хліб із цибулиною.

За віконцем у Георгіївни був чай: вона пила його зі склянки, вставленої в підсклянник. Побачила мене й прочинила кватирку.

— Куди зібрався?

— Мені б у механічний.

— Ночами там робити нічого. Додому йди, Вербицький.

Вона знала моє прізвище. Вона всіх знала на прізвище.

Я від вікна не відійшов. Став пояснювати, навіщо мені вночі знадобився механічний цех. Розповідав про відрядження на північ, про селище без газу, про дітей, які сиділи вдома в шубах. Про наш клапан, який замерз, і про те, як я вигадав інший. Дійшов і до Гуменюка: приніс йому креслення, а він назвав усе дурницями. Антоніна Георгіївна слухала мене біля віконця. Розповідь тривала хвилин десять. Я говорив і говорив — ні раніше, ні потім мені не траплялося стільки часу говорити без упину.

Антоніна Георгіївна не перебивала. Відпивала чай і дивилася поверх склянки. Нарешті поставила її, вийшла з будки до турнікета.

— А покажи-но.

Місцем для креслення стало підвіконня: я розгорнув папір там, де світила лампочка. Розібратися в ньому вона, звісно, не могла. Довго дивилася на мене, а не на папір.

— Сашко мій теж вічно малював. То на шпалерах, то на газетах. Сварила його за це… А потім шкодувала, що сварила.

Вона повернула турнікет, впустила мене й до журналу навіть не торкнулася.

— Об’їзд в охорони о другій годині й о п’ятій годині. Якщо до тебе поїдуть, подзвоню в механічний. Почуєш два короткі дзвінки — гаси все, сиди тихо.

Скло старого жовтого гасового ліхтаря було закіптюжене; вона винесла його з будки. Запалила й пішла попереду через величезний темний двір, по калюжах. Цехи навколо нагадували звірів, що поринули в сон. Маленька пряма постать ішла з ліхтарем, а світло погойдувалося на стінах.

До механічного вона довела мене сама. Дістала ключа, відімкнула бічні двері. Жодного заводського замка без ключа в Георгіївни не лишалося — всупереч тому, що їй дозволялося.

— О 6:00 підеш. Через прохідну, через мене. Через паркан і не думай.

Вона пішла назад, забираючи світло. Я залишився в темному цеху. Кілька хвилин тому ця жінка порушила директорський наказ, ризикуючи своєю єдиною роботою. Через мої карлючки. Через чужих дітей, яких їй ніколи не побачити.

Тоді я ще не знав, що вона впускатиме мене так п’ять місяців — у кожну свою нічну зміну.

Так я й прожив п’ять місяців: денну зміну відпрацьовував з усіма, а в нічні чергування Георгіївни знову йшов на завод. Об одинадцятій вечора проходив через її турнікет, о шостій ранку повертався тим самим шляхом. Від Олени я нічого не приховував — розповів про свою роботу першої ж ночі. Вона вислухала, помовчала.

— Ти це заради тих дітей робиш?

— Так.

Олена кивнула. Більше вона мене не стримувала, тільки ввечері давала із собою хліб і цибулину: іншої їжі в нас не було.

Не знаю, чому Георгіївна вирішила мене годувати. Може, побачила якось цей хліб із цибулею. У наступне її чергування я підійшов до віконця, а звідти без єдиного слова з’явилася скляна банка в рушнику. Усередині була гаряча картопля в лушпинні, груба сіль, а між картоплинами стікало розтоплене масло. Я обхопив банку двома долонями й так і залишився перед віконцем, гріючи руки. Ні слова не міг вимовити.

— Чого стоїш? — сказала вона. — Іди, їж гарячу. На голодний шлунок клапана не зробиш.

У кожну її зміну мене тепер чекала така банка. Згодом я прикинув: за п’ять місяців вийшло близько п’ятдесяти. П’ятдесят банок від жінки, якій самій замість грошей видавали гумові чоботи. У неї була доросла донька в іншому місті — чоловік-п’яниця, двоє дітей. Половину того, що виростало на городі, Георгіївна відвозила їм. І все-таки для мене в неї щоразу знаходилася гаряча картопля з маслом…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Герої»

Усі історії рубрики