Біля верстака стояв ящик; на нього я сідав вечеряти в холодному механічному цеху. Світло давала одна переносна лампа. Георгіївна потайки протягла до неї довгий кабель від щитка прохідної. При цьому світлі я їв її картоплю й думав, що нічого смачнішого мені не траплялося. Досі так думаю.
Із клапаном справа просувалася туго: потрібна форма сідла далася тільки з одинадцятої спроби. У грудні 1997 року, по другій ночі, я задрімав від утоми, не випустивши пальника. Прокинувся від болю — полум’я обпекло тильний бік долоні. Той рубець, з якого за вечерею глузував Ярош, залишився після тієї ночі.
До прохідної я добіг, тримаючи обпечену руку на вазі. Георгіївна обійшлася без розпитувань: із шухляди дістала бинт і бляшану баночку з маззю, обробила опік, наклала пов’язку. Пам’ятаю її сухі жорсткі руки — кожен рух точний.
— Усе, на сьогодні досить. Додому йди.
— Мені треба доробити.
Вона подивилася на мене.
— Сашко мій теж торочив: «Мені треба доробити». Доробив… Іди, Олексію. Залізяка зачекає, а твоєму синові без батька чекати ні до чого.
Тієї ночі я послухався. За всі п’ять місяців тільки тоді й пішов раніше.
Двічі до механічного під’їжджала охорона, і обидва рази мене попереджав телефон: два короткі дзвінки. Я вимикав переносну лампу й залишався в темряві. Одного разу охоронці навіть постукали. Я сидів під верстаком, боявся зітхнути, а ззовні вже чувся голос Георгіївни. Вона прийшла з ліхтарем і пояснювала, що сама годину тому перевірила цех, ключ у неї. Охоронець щось пробурмотів; перевіряти далі вони не стали.
— А якби вони зайшли? — запитав я вранці.
— Сказала б: сама дозволила йому пройти. Удома дитина мерзне, прийшов біля котельні погрітися. Мене б вигнали, не тебе. Що мені втрачати, Олексію? Шостий десяток іде. А в тебе життя попереду.
До кінця лютого 1998 року зразок було зібрано. Але без перевірки морозом він нічого не вартий був. У заводському випробувальному боксі збереглася радянська холодильна камера, величезна, заввишки з людину. Товсті стінки, двері — як у сейфа. Електрику вона жерла, як цілий цех: увімкни її на ніч, і вранці лічильник видасть нас Гуменюкові.
Я розповів про це Георгіївні. Вона з хвилину подумала.
— Давай у ніч на двадцять сьоме. Чергую я, а показники бухгалтерія першого числа знімає. Раніше ніхто туди не загляне. Першого сама скажу, що вмикала: щури завелися в боксі, вирішила морозом вивести.
Я розсміявся. За п’ять місяців — уперше.
Ніч на 27 лютого 1998 року я пам’ятаю й пам’ятатиму, доки житиму. Опівночі ми запустили камеру. Її трясло, гула вона, як старий трактор, а стрілка ледве опускалася: мінус десять, мінус двадцять, мінус тридцять градусів. Я сидів на табуретці перед термометром. Георгіївна замкнула прохідну й прийшла до мене.
— Почую, якщо хтось під’їде. У мене вуха як у кішки.
Ватянка, ліхтар у руці — так вона стояла поруч і стежила за стрілкою, наче там, за дверима камери, оперували її власну дитину.
До третьої ночі термометр показував мінус п’ятдесят. Я під’єднав до клапана балон зі стисненим повітрям і водяною парою: вони замінювали газ. Імітація.
Відкрив, закрив, знову відкрив. Закрив. Клапан рухався м’яко, як двері в доброму домі. Півтори години я продовжував перевірку: сто спрацьовувань, двісті… Жодного разу його не прихопило. Сідло залишалося без льоду, найменшого опору я не відчував.
По четвертій ранку я вийняв клапан. Іній вибілив його цілком, наче залізо обкачали в цукрі. У моїх руках він відтавав, крижана вода бігла по пальцях, і тут я заплакав. Мені було тридцять вісім, я був зварювальником, дорослим мужиком, а сидів на табуретці в холодному випробувальному боксі й плакав над залізякою.
Георгіївна підійшла, поклала долоню мені на плече.
— Ну, тепер дітлахам не доведеться вдома в шубах сидіти.
Вона теж плакала, беззвучно. Сльози скочувалися по гострому носі на ліхтар, і гаряче скло тихо шипіло. Усе, що я пам’ятаю про ту ніч, — шипіння сліз на склі ліхтаря.



















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.