У Андрія ослабли ноги. Він сперся на стійку й змусив себе говорити спокійно.
— Це можна зупинити?
— Вам потрібно негайно надати підтвердження стабільного доходу, права на житло й вашої участі в житті дітей. Бажано також особисто з’явитися до великого міста.
— Ні.
— Що означає «ні»?
— Я не поїду до великого міста й не залишу родину напередодні перевірки. Знайдіть спосіб подати все звідси.
На лінії запала тиша. Андрій чув шелест паперів і далекі голоси в кабінеті адвоката.
— Є один варіант, — нарешті промовив Роман. — Якщо ви негайно зареєструєте шлюб, підтвердите стабільний дохід і зберете письмові свідчення про ваші умови й ставлення до дітей, ми зможемо вимагати, щоб до повного розгляду жодних заходів щодо близнюків не вживали.
— Скільки часу?
— Не більш як дванадцять годин.
Андрій подивився на Марину. Вона стояла непорушно і, судячи з побілілого обличчя, чула кожне слово.
— Готуйте документи. Ми одружимося сьогодні ввечері.
Поклавши слухавку, він докладно пояснив ситуацію. Деякий час вони мовчали, намагаючись осмислити загрозу.
— Ти певен? — тихо запитала Марина. — Не хочу, щоб ти одружувався зі мною лише через судове розпорядження.
Андрій узяв її за руки.
— Я вже вирішив пов’язати з тобою життя. Чи буде це сьогодні, чи за три тижні — для мого серця нічого не змінюється. Просто тепер наше весілля ще й захистить дітей.
— А якщо не захистить? Якщо їх усе одно спробують забрати?
Він подивився у вікно на синів, які поки що не знали про біду, що насувалася.
— Тоді боротимемося до кінця. Але цього разу — разом.
Звістка про перенесення весілля пронеслася селищем, і за дві години люди зробили те, на що зазвичай потрібні дні. Тітка Віра розпорядилася подати ввечері страви, приготовані до майбутнього свята. Кожна жінка принесла Марині найкращу сукню, яка в неї знайшлася. Петро поїхав до сусіднього міста по уповноваженого провести церемонію, пояснивши всю терміновість.
Повернувшись, старий рибалка допомагав Андрієві ставити на пляжі легку арку.
— Іноді життя не дає часу на довгі приготування, сину. Але якщо серце давно ухвалило рішення, поспіх не робить його менш правильним.
Андрій закріпив чергову стрічку й раптом завмер.
— А якщо я чиню егоїстично? Може, Марині й хлопчикам було б краще серед великого комфорту й дорогих шкіл?
Петро суворо подивився на нього.
— Хіба любов вимірюють ціною меблів і назвою школи? Ці діти щасливі тут, де бігають босоніж і щодня бачать батька. Марина теж ніколи не світилася так, як зараз. Не плутайте турботу із золотою кліткою.
Андрій згадав розмови близнюків про мушлі, човни й піщані замки. Вони були вільними, допитливими й спокійними. Петро казав правду.
О сьомій вечора сонце торкнулося обрію, і на березі зібралося все селище. Галина вибрала для Марини просту білу сукню з тонкою ручною вишивкою. Андрій одягнув світлу лляну сорочку й бежеві штани. Богдан і Максим в однакових костюмчиках несли обручки на маленьких подушечках, зшитих тіткою Вірою, і ставилися до доручення з такою серйозністю, ніби від їхніх кроків залежала доля церемонії…
