— Галино, як ви гадаєте, я не помиляюся? — запитала вона одного ранку, допомагаючи складати приготовані до свята рушники. — Андрій не пошкодує, що обрав таке просте життя?
Господиня відклала стос білизни й уважно подивилася на неї.
— Ти помічала, як він на тебе дивиться? Ніби не вірить, що доля могла подарувати йому таке щастя. Але важливіше інше: так само він дивиться на твоїх хлопчиків. Це не роль, Марино. Роль неможливо грати цілодобово місяцями.
Останні тижні підтверджували її слова. Андрій із дивовижною серйозністю вивчив усі звички синів. Він знав, що Богдан їсть хліб лише нарізаним трикутниками, а Максим не засинає без певної пісні. Перед сном потрібно було не менше трьох казок, причому близнюки відразу помічали, якщо батько намагався скоротити знайому історію.
Богдан супроводжував його до кооперативу, розпитуючи про човни й сітки. Максим частіше сидів у Андрія на руках, мовчки розглядаючи все довкола. Якось, вибираючи на пляжі місце для церемонії, Богдан раптом запитав:
— Після весілля з мамою ти все одно залишишся моїм татом?
Андрій присів перед ним.
— Назавжди. Весілля лише зробить нашу родину міцнішою. Ми оселимося всі разом у домі, який я будую для вас.
Дім був іще однією справою, якій він віддавав вільні години. Разом із чоловіками селища Андрій зводив його неподалік від пляжу. Три спальні, велика вітальня, простора кухня для спільних вечерь і веранда, звідки можна дивитися на захід сонця. Він хотів, щоб житло лишалося простим і теплим, але в ньому вистачало простору кожному.
— У нас із Максимом буде окрема кімната? — пожвавішав Богдан.
— У кожного буде своя. А ще ігрова, де дозволено влаштовувати будь-який безлад.
Максим, який досі мовчав, показав на море.
— Човен дідуся Петра!
Маленьке судно поверталося з ранкового промислу. Богдан кинувся до води, Максим незграбно побіг слідом. Старий рибалка став для близнюків тим дідусем, якого раніше в них не було. Андрій дивився, як діти поспішають йому назустріч, як сонце іскриться на воді, і відчував вдячність до місця, що несподівано стало домом.
За кілька тижнів до того Андрій офіційно підтвердив батьківство. Документи проходили через родинну юридичну службу, тому приховати відомості про близнюків від Надії було неможливо. Андрій розумів, що мати вже все дізналася, але не очікував, що вона наважиться втрутитися настільки швидко й жорстко.
Підписання паперів стало для нього не формальністю, а визнанням усього втраченого. Побачивши імена Богдана й Максима поруч зі своїм, Андрій знову подумав про роки, протягом яких Марина сама відповідала за кожне рішення. Тепер він хотів не просто називатися батьком, а відкрито прийняти всі обов’язки перед синами. Саме тому приховувати їхнє існування заради спокою Надії він не збирався. Андрій сподівався, що мати обмежиться невдоволенням і з часом змириться з його вибором. Йому й на думку не спадало, що вона спробує використати офіційні відомості проти Марини й дітей.
— Андрію! — покликала Марина з боку пансіонату. — Тобі телефонують.
Він насупився. Особистий робочий телефон давно був вимкнений, а номер стійки знали небагато людей. Увійшовши до будівлі, Андрій відразу помітив тривогу на обличчі Марини.
— Чоловік каже, що він твій адвокат.
Із трубки долинув напружений голос Романа Кравця, який багато років вів справи родини Коваленків.
— Андрію Сергійовичу, виникла серйозна ситуація. Ваша мати подала заяву, стверджуючи, що близнюки живуть у неналежних умовах. Крім того, вона має намір домагатися тимчасової опіки.
Андрій міцніше стиснув слухавку. За вікном Богдан і Максим сміялися, граючись із Петром біля води, і цей безтурботний звук зробив почуте ще страшнішим.
— На якій підставі?
— Надія стверджує, що ви тимчасово не здатні ухвалювати розумні рішення й занедбали колишні обов’язки. На завтра призначено термінову перевірку умов, у яких ростуть хлопчики. Якщо її доводи визнають переконливими, наступним кроком стане вимога про тимчасову опіку…
