Мати трьох дітей прихистила старого в сараї, а через два тижні біля її хвіртки зупинилися двадцять фур

— Працює! Дядьку Дмитре, таки працює! — закричав Льоня, підстрибуючи від захвату.

Він розбігся й повис у Дмитра на шиї. Той поплескував його по спині, намагаючись приховати щасливу усмішку. Останню кригу між ними було зламано.

У липні подвір’я наповнилося дитячим сміхом: Максим приїхав із дружиною та двома дітьми. З чашкою чаю він сидів на веранді, раз у раз поглядаючи на батька.

Минулої осені Степан Андрійович здавався загубленим, готовим згаснути; зараз він світився життям. Під яблунею його оточили сільські хлопчаки, яким він показував морські вузли. Заїхав Данило, і з його байок старий реготав до сліз.

Перед від’їздом Максим потиснув Каті руку.

— Дякую вам. Ви повернули мені тата — такого, яким він був до маминої смерті. Восени з дому пішла геть зломлена людина. А тепер він знову став собою. Нехай залишається тут. Ми приїжджатимемо.

Одного з тихих серпневих вечорів родина вечеряла під яблунею. Дмитро раптом підвівся, відкашлявся і, зашарівшись до краю, вийняв із кишені сорочки маленьку оксамитову коробочку. Простягнув її Льоні.

— Ти тут старший, — сказав він серйозно. — Отже, тобі вирішувати. Передаси мамі?

Льоня покрутив коробочку, подивився на Катю, потім на діда Степана. Той щосили вдавав, ніби нічого особливого не відбувається. Хлопчик хмикнув і подав матері обручку.

— Бери, мамо. Начебто нормальний.

Ліда заверещала, Наташа заплескала в долоні. Степан Андрійович перестав удавати байдужість і поліз по хустинку.

Для весілля обрали осінь: треба було викопати картоплю й дочекатися Дмитрової відпустки.

Низький гул важких моторів знову підняв В’язолісся наприкінці жовтня — рівно через рік після першого приїзду колони. Але тепер ніхто перелякано не телефонував дільничному. Бабусі виходили до дороги у святкових хустках, уже не хрестячись біля хвірток, як раніше. На перехресті лейтенант Тарасенко в парадному однострої віддавав честь машинам, а усміхнений Віктор виносив дітворі ящик лимонаду.

Двадцять фур повільно, з гордістю рухалися вулицею. Фари були начищені до блиску, з величезних дзеркал звисали різнобарвні стрічки. Водії з усієї країни зібралися одружити свого брата Дмитра Марченка з Катериною Подольською.

Попереду, оглушливо сигналячи, їхав білосніжний тягач. Сергійко сам зголосився забрати молодят із рацсу райцентру й тепер вів головну машину. Усміхаючись, він поглядав на тих, хто сидів поруч у просторій кабіні: щасливу Катю в білій сукні й Дмитра, який сяяв від гордості.

На подвір’ї чоловіки розгорнули величезний світлий намет із тепловими гарматами, щоб холод не завадив весіллю. Місця розрахували так, що під наметом опинилася й стара різьблена арка воріт.

На почесному місці посадженого батька нареченої сидів Степан Андрійович. Син спеціально купив йому до цього дня новий темно-синій піджак. Поруч влаштувалися Максим із родиною, велетенський Данило Олексійович, який раз у раз витирав очі хустинкою, і Галина Олегівна.

За рік вона встигла потоваришувати зі старим. Вони частенько сиділи на лавці, обговорювали сільські новини, разом нарікали на погоду. Тепер вона із задоволенням підкладала йому холодцю.

Дочекавшись, коли гамір трохи стихне, Степан Андрійович підвівся й постукав виделкою по склянці. Гості замовкли.

Він оглянув щасливі обличчя: Катю біля Дмитрового плеча, усміхненого Льоню, Сергійка, який мирно цокався мінералкою з Максимом. Потім тремтячою рукою дістав із внутрішньої кишені вицвілу світлину дівчини з тугими косами. Вранці фотографію зняли зі стіни над його ліжком.

Степан Андрійович дбайливо притулив світлину до вази з квітами під різьбленою аркою.

— Ось ми й удома, Ларочко, — промовив він неголосно, але почули всі. У голосі тремтіли ніжність і світлий смуток. — Обіцяв тебе довезти — таки довіз. Помилуйся, як гарно. А ще, рідна, у нас тепер тут онуки. Такі славні, хороші.

Щойно він сів, Наташа зіскочила зі свого місця й побігла до нього. Забравшись на коліна, обійняла за шию. Степан Андрійович пригорнув її, поцілував у маківку; щаслива сльоза скотилася по щоці й загубилася в сивій бороді.

Данило Олексійович підняв руку. Чоловіки, які заздалегідь зайняли місця в кабінах, чекали цього знаку. Від краю до краю В’язолісся протяжно загуділи двадцять фур.

Гул здіймався над будинками й осінніми полями, наче гімн любові, родині, простому людському щастю. Летів до неба, звідки на це свято напевно з усмішкою дивилася молода дівчина з тугими косами.