У холодному приміщенні вони побачили маленьку дерев’яну труну. Її розмір особливо виразно показував, якою крихітною була Соломія. Оксана зупинилася поруч, намагаючись опанувати себе, потім повільно нахилилася. Перед нею лежала донька, яку вона так і не встигла потримати після пологів. Обличчя малечі було частково прикрите тканиною, а все довкола здавалося нерухомим і остаточно зануреним у тишу.
Кілька митей жінка лише дивилася на дитину. Їй хотілося запам’ятати кожну рису, і водночас було страшно продовжувати це прощання. Оксана обережно простягнула руку й торкнулася крихітної долоні Соломії. Дотик мав підтвердити те, до чого вона подумки готувалася дорогою, однак внутрішній спротив нікуди не зник.
Потім мати злегка відсунула тканину від обличчя дівчинки. Рух був майже непомітним, але саме цієї секунди сталося те, чого ніхто з присутніх не міг очікувати. Тишу порушив слабкий, ледь чутний плач. Спершу Оксані здалося, що через слабкість після наркозу й пережитих пологів вона почула звук, якого не було. Але слідом за цим Соломія розплющила великі блискучі очі й подивилася на матір.
Оксана різко відсахнулася від труни. Вона не вірила ні очам, ні вухам і намагалася переконати себе, що горе породило неможливе видіння. Жінка боялася повірити в побачене: якщо раптова надія виявиться оманою, новий біль буде ще страшнішим. Однак тихий плач не вщухав, а розплющені очі дитини й далі стежили за нею. Це вже неможливо було пояснити самою лише грою уяви…
