Оксана під час пологів перебувала під наркозом і не бачила ані спроб реанімації, ані моменту, коли лікарі ухвалили своє рішення. Коли вона отямилася, то все ще була дуже слабкою, а свідомість повільно поверталася до дійсності. Жінка чекала почути новини про доньку, але натомість їй повідомили, що дитину врятувати не вдалося. Слова були сказані чітко, однак якийсь час вона не могла збагнути їхнього змісту, ніби йшлося не про неї й не про дівчинку, яку вона стільки місяців носила під серцем.
Ще зовсім недавно Оксана чекала першого крику й зустрічі з малечею, а тепер мала прийняти звістку про смерть. Усе сталося без неї й надто швидко. Поки жінка була без свідомості, надія встигла змінитися остаточним медичним висновком, було оформлено свідоцтво, а доньку перенесли до моргу. Між очікуванням народження і звісткою про втрату ніби зник цілий відтинок часу, і Оксана знову й знову намагалася подумки відновити його.
Горе не дозволяло їй одразу повірити словам. Поступово виникло сильне бажання побачити Соломію на власні очі, доторкнутися до неї й попрощатися. Оксана також хотіла зробити фотографію для відспівування, щоб у родини залишилося останнє зображення дівчинки. Це рішення не було проявом недовіри до лікарів.
Їй потрібно було на власні очі переконатися в тому, що сталося, інакше вона й далі чіплялася б за надію, якої, як їй казали, вже не існувало. Навіть повторюючи висновок лікарів, Оксана не могла до кінця прийняти те, що сталося. Лише зустріч із донькою могла завершити цю болісну внутрішню суперечку.
Вона пояснила Богданові, чого хоче. Чоловікові було важко навіть уявити цю зустріч, але він розумів, що не має права заборонити дружині попрощатися з донькою. Богдан і брат Оксани разом звернулися до лікарів і отримали дозвіл відвідати лікарняний морг. Від моменту народження Соломії минуло вже понад дванадцять годин. Увесь цей час маленьке тіло перебувало в холоді, а мати, ще не оговтавшись після передчасних пологів, намагалася знайти сили для останнього прощання.
Спускаючись до моргу, Оксана йшла повільно й насилу. Поруч були Богдан і її брат, але ніхто не знав, які слова зараз могли б допомогти. Що ближче вони підходили до дверей, то сильніше жінка відчувала, що всередині неї борються два почуття. Розум повторював висновок, винесений лікарями, а серце відмовлялося вважати зустріч із донькою останньою. Оксана змушувала себе йти далі, розуміючи, що назад уже не поверне…
