Марина рік потай вчила арабську заради знайомства з родиною нареченого, але в машині почула розмову Таріка з братом

— А її робота?

— Для неї це важливо, — відповів Тарік.

— Тому й не треба тиснути відразу, — сказав Халід. — Усе поступово. Дім, родина, потім діти. Через рік сама забуде про колишнє життя.

— Жодних дітей зараз не буде, — різко сказав Тарік.

— Зараз ні, потім будуть.

Юсуф вилаявся.

— Ви взагалі чуєте себе? Ви вирішуєте за неї все її життя?

Халід знизав плечима.

— Ірина теж хотіла додому. Потім з’явилася дитина, дім, родина — і ось живе.

— Я пам’ятаю, як вона хотіла поїхати, — сказав Юсуф. — І як щоразу знаходилася нова причина залишитися. Потім їй уже не було з чого вибирати.

— Вона зрозуміла, де її місце.

— Марина — не Ірина, — сказав Тарік.

— Тоді поверни їй паспорт і відпусти.

Тарік помовчав.

— Якщо вона зараз поїде, то більше не повернеться.

— Можливо.

— Я не можу цього допустити.

Халід запитав:

— Паспорт у тебе?

— Так.

— Поки що не повертай.

Юсуф подивився на брата.

— Таріку…

Але Тарік відповів:

— Не зараз.

Халід задоволено кивнув.

— Нарешті ти почав думати, як чоловік.

Марина відійшла від сходів. Тепер усе склалося. Слов’янських дівчат цінують в арабських країнах. Вочевидь, їм від мене потрібні лише діти для змішування крові. Тарік заздалегідь вирішив, яким буде наше життя, і збирався сказати мені про це лише тоді, коли ми опинимося тут.

Марина повернулася до кімнати й тихо зачинила двері. Телефон лежав на ліжку. Вона відкрила чат з Іриною, довго дивилася на порожній рядок, потім написала: «Мені потрібен мій паспорт».

Ірина майже відразу запитала, де він. Марина відповіла: «У Таріка». Цього разу Ірина відповідала довше. Потім на екрані з’явилося коротке повідомлення: «Тоді часу в нас менше, ніж я думала». За хвилину Ірина написала: «Я зараз прийду».

Невдовзі вона вже була в кімнаті Марини.

— Машина чекає за воротами. Вийдемо через бічну хвіртку. У мене є картка.

— А паспорт?

— Поговорю з Юсуфом. Він пам’ятає, як усе починалося в мене.

Хвилин за п’ятнадцять Ірина повернулася разом із Юсуфом. У руці він тримав паспорт.

— Тарік залишив піджак у кабінеті, — пояснив він.

— Ірина сказала, що документ у нього.

— Він знає?

— Поки що ні, але пішов по піджак. У тебе кілька хвилин.

Юсуф одразу вийшов у коридор.

— Я спробую затримати його.

Марина поклала паспорт до сумки.

— Поїхали зі мною.

Ірина подивилася у вікно, де грався її син.

— Я не можу просто забрати його й зникнути. Ти поки можеш поїхати. То їдь.

Марина з Іриною спустилися вниз. Будинок жив своїм звичним життям. На кухні хтось розмовляв, у дворі гралися діти. Ніхто не знав, що Марина йде до виходу з паспортом, телефоном і маленькою сумкою. До бічної хвіртки залишалося кілька метрів.

— Марино!

Вона зупинилася. Тарік стояв на доріжці позаду них. Він одразу подивився на паспорт у її руці.

— Де ти його взяла?

Марина нічого не відповіла. Тарік підійшов ближче.

— Я просив дати мені кілька днів.

— А я просила повернути паспорт.

— Ти поїдеш, а потім пошкодуєш.

— Ні, дарма ти вирішив, що краще за мене знаєш, чого я хочу.

Із будинку вийшов Халід.

— Забери в неї паспорт, — наказав він синові арабською.

Марина повернулася до нього.

— Мій паспорт більше ніхто в мене не забере, — відповіла вона арабською.

Тарік кілька секунд цілком приголомшено дивився на неї.

— Ти розумієш арабську?

— Так, майже все. Я цілий рік вчила мову, бо хотіла стати ближчою до твоєї родини.

— Я ніколи не хотів завдати тобі шкоди.

— Ти весь час казав, що хочеш для мене хорошого життя, але жодного разу не запитав, яке життя я вважаю хорошим.

— Я хотів, щоб у тебе були дім і родина.

— Тому вирішив за мене, де я житиму, працюватиму і чи можу взагалі поїхати. Тоді треба було зі мною розмовляти, а не забирати паспорт.