Марина рік потай вчила арабську заради знайомства з родиною нареченого, але в машині почула розмову Таріка з братом

Марина згадала його давні слова:

— Тобі не доведеться все робити самій.

Схоже, Тарік завжди казав саме те, що думав. Просто вона чула в цих словах інше.

— Я сама куплю новий квиток.

— Ти хочеш перекреслити два роки через одну сварку?

— Я хочу додому.

Із собою до готелю Марина взяла лише невелику сумку. Валіза й ноутбук залишилися в батьків Таріка, тому Марина погодилася поїхати з ним по речі. Усю дорогу вони мовчали.

У будинку було тихо. Марина піднялася до кімнати й почала складати речі. Тарік залишився біля дверей.

— Ти справді збираєшся поїхати?

— Так.

У коридорі з'явився Халід. Він окинув поглядом відчинену валізу й різко запитав сина арабською:

— Ти дозволиш їй поїхати?

Марина й далі складала одяг.

Тарік мовчав.

Халід роздратовано промовив:

— Ти надто довго дозволяв їй робити те, що вона хоче.

Марина повільно застебнула блискавку на валізі.

— Вона не дитина, — відповів Тарік.

— Тоді поводься як чоловік.

І вийшов. Марина навіть не підвела голови.

Вона почала перекладати найнеобхідніше в невелику сумку, яку збиралася тримати при собі. Дістала паспорт і поклала його зверху. Тарік помітив документ.

— Дай сюди.

Марина підвела очі.

— Навіщо?

— Я приберу.

— Він і так прибраний.

— Марино?

— Ні.

Марина міцніше стиснула паспорт у руці й відступила на крок. Тарік підійшов ближче.

— Ти зараз на емоціях.

— Не чіпай мої речі.

— Я не дам тобі сьогодні нікуди летіти.

— Не тобі це вирішувати.

Тарік простягнув руку до паспорта.

— Таріку.

Він міцніше вхопився за паспорт і витягнув його з її руки.

— Поверни.

— За кілька днів.

— Поверни мій паспорт.

— Коли заспокоїшся.

— Ти взагалі чуєш себе?

Тарік прибрав документ до внутрішньої кишені.

— Чую. Ти зараз злишся й хочеш зробити дурницю, про яку потім пошкодуєш.

— Це моє рішення.

— Ні, зараз це емоції.

Після цих слів сперечатися з ним стало майже безглуздо.

— Отже, ти вирішив, що я не маю права поїхати?

— Я вирішив, що не дозволю тобі зруйнувати наші стосунки за один вечір.

— І чим це відрізняється?

Тарік подивився на неї майже здивовано.

— Тим, що я твій наречений. Скоро стану чоловіком. Іноді я маю думати за нас обох.

Марина знову згадала його слова:

— Поруч зі мною тобі не доведеться все робити самій.

Тепер вона нарешті зрозуміла, який зміст Тарік вкладав у ці слова.

Тарік вийшов із кімнати разом із її паспортом. Марина підійшла до дверей і натиснула на ручку. Двері відчинилися. Ніхто її не замикав. Із нижнього поверху долинали голоси. Надворі світило сонце. Десь на подвір’ї сміялася дитина. А її паспорт лежав у кишені чоловіка, який був упевнений, що має право вирішувати, чи може вона поїхати, чи ні.

Марина ще кілька хвилин стояла посеред кімнати не рухаючись, а потім повільно сіла на край ліжка. Треба було повернути паспорт, зв’язатися з Іриною й вирішити, як поїхати.

Марина потягнулася по телефон, але знизу долинув голос Халіда. Слідом вона почула Юсуфа, а за кілька секунд — Таріка.

Марина підвела голову. Чоловіки розмовляли арабською. Вона вийшла в коридор і зупинилася біля сходів.

— Я попереджав, спершу треба було дати їй звикнути, — сказав Халід. — Ти ж іще до поїздки все підготував.

Юсуф різко подивився на брата.

— Ти вже домовився з Дмитром?

Тарік промовчав.

— Дмитро зможе вести проєкт у країні Марини замість Таріка, — відповів Халід. — Тарік вирішив це ще до поїздки.

— Тобто ти ще до поїздки вирішив, що сам назад не повернешся? — запитав Юсуф. — А Марина знає?

— Я збирався сказати, коли вона трохи звикне.

— Вона думає, що після весілля ви житимете в країні Марини.

Тарік помовчав.

— Поки що так.

Марина знову почула ті самі два слова з розмови в машині.

— Якби ти розповів їй усе до поїздки, вона могла б узагалі не приїхати, — сказав Халід. — Спершу дім, родина, а потім усе інше.

— Я знаю.