Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Марина повела чотирьох дітей від жорстокого чоловіка й заблукала в зимовому лісі

Частина 7 з 16

Чергова глянула поверх окулярів.

— Тут архів потрібен. Він щовівторка й щочетверга працює. Залиште, передам. На розгляд — тридцять днів.

— Мені б швидше.

— Швидше не вийде, жінко. Є порядок.

Забираючи примірник із відміткою, Марина несподівано для себе запитала:

— А у Верболужжі ще Єгор Костюк дільничним працює?

Чергова перестала поливати квітку.

— Костюк із минулого року на пенсії. Тепер у вас Дорош. Що таке?

— Та нічого. Дякую.

Увечері, вклавши дітей, Марина прийшла на кухню на поклик Лідії Геннадіївни. Та сиділа рівно, руки лежали на столі, біля двох кухлів гарячого чаю й тарілки із сушками. Марина відразу зрозуміла: господиня зібралася говорити.

— Обіцяла тобі розповісти. Сідай.

Марина сіла навпроти.

— Даша в мене пізно народилася. У двадцять три роки я її народила, тоді це пізно вважалося. Борис, чоловік мій, механізатором у радгоспі був. Тальноріччя ще жило, дванадцять дворів, хоч сільце й маленьке. Школи не було, донька в Лозовий Схил ходила вчитися. Світленька росла, сміхотлива, любила співати. — Лідія Геннадіївна помовчала. — У двадцять років заміж вийшла. Чоловік її приїжджий був, із лісозаготівель. Красень, веселун, на гармошці грав. Мені від самого початку не сподобався, навіть не поясню чому. Дивився такими очима, як кіт на пташку. А Борис казав: мовляв, Лідіє, тобі жоден зять не догодить, будь-кого незлюбиш. І Даша сміялася.

Лідія Геннадіївна взяла сушку, покрутила її й повернула на тарілку.

— Через рік з’явився в них син, Деня. Денечка. Спершу вони в райцентрі жили, потім чоловік забрав її до себе в ліспромгосп. Онука я раз на місяць бачила, а то й на два. Привезе Даша його, усміхається: «Мамо, усе добре». Тільки я синці помічала. І здригалася вона від дзвінків. Телефон тоді один на село був, у листоноші. Він зателефонує — донька біліє. А я спитати боялася. Думала: ну спитала я, вона мені відповіла… І що мені тоді робити?

Марина сиділа не ворушачись.

— Бориса на той час уже не стало, сама я залишилася. Радгосп розвалився, люди з Тальноріччя роз’їхалися, лише в чотирьох будинках ще жили. У 1992 році це було. Пам’ятаєш, що тоді коїлося… Ні, де тобі пам’ятати, ти маленька була.

— Я в 1991 році народилася, — тихо сказала Марина.

— От, ти тільки ходити вчилася, а в мене життя скінчилося. Грудень, мороз такий самий, ніч. Я лягла вже, чую — стукають. Відчинила, а там Даша, Денечку тримає. Він спить, трирічний. Вона побита, обличчя розбите. Від станції дванадцять кілометрів пішки пройшла, вночі, з дитиною.

Розповідь лилася рівно, без тремтіння в голосі, повільно — немов Лідія Геннадіївна читала аркуш, який до цього перечитувала сто разів.

— Каже мені: «Мамо, пусти, я більше не можу. Він мене вб’є». А я що у відповідь?..

Марина мовчала.

— «У всіх буває. Повертайся додому, вранці помиритеся». Саме це сказала. Понад тридцять років минуло, а жодного слова не забула. Страшно стало, розумієш? Що про неї скажуть: чоловіка кинула, до матері прибігла, ганьба. Потім подумала — він же слідом прийде. Я сама, село порожнє, навколо нікого. Як я з ним упораюся? Злякалася.

— І Даша пішла?

— Не відразу. Ночувати я їх усе-таки залишила, на піч поклала. До ранку пустила. Вранці чаєм напоїла, зібрала на станцію, сама до роздоріжжя провела. Денечку на руках несла всю дорогу, важкий уже був. Він рукавички стягував, пальчики мені показував. Лівий мізинчик кривий: улітку з ґанку впав, зламав, зрісся неправильно. Я палець у рукавичку заправлю, він знову витягне й сміється.

Помовчавши, вона продовжила:

— Через шість днів листоноша прийшла, сказала: Дашка в лікарні. Ще два дні — і померла. Чоловік її вдарив головою об піч. За це йому дванадцять років дали. Я була на суді. Він і там на мене дивився своїми котячими очима.

— А дитина?

— Його мати забрала, Дашина свекруха, Раїса. При всіх у суді мені сказала: «Ти свою доньку на смерть вигнала, онука ти не отримаєш, і щоб я тебе більше не бачила».

Марина підвела голову. По спині в неї пройшло щось холодне; чому — вона ще не зрозуміла.

— Я через суд онука повернути намагалася, — говорила Лідія Геннадіївна. — Та хто віддасть самотній безробітній у порожнє село? Опіка за неї була. Раїса хлопчика вивезла, казали, до рідні, під інше місто. Я листи надсилала. Усі назад поверталися. На конверті одне слово її рукою: «відмова». Досі зберігаю, жодного не викинула. Тридцять чотири листи…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

10

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
ЮліяУкраїна

Шкода того Дениса що негавчили його любові й поваги до дітей до жінки і страшго йому прощати

Тетяна ОлексіївнаУкраїна

Відчула як ця жінка перенесла всі незгоди разом з дітьми,витримала і що на її шляху все-таки зустрілися гарні,добрі люди які допомогли їй вирішити всі питання.Ця розповідь дуже сподобалась,душевна,повчальна,дякую.

ВаляУкраїна

Плакала,такого не пробачають.

ВаляУкраїна

Плакала

Надія.Україна

Цікава життєва історія.Хочеться щоб таких покалічених сімей не було взагалі.

ВалентинаІталія

Це сама найкраща розповідь,яку я прочитала. Дякую вам гарно.

ВалентинаУкраїна

Кінець історії мені сподобався . Багато жорстокості й болю , але доброта і справедливі рішення помякшували ситуацію. Дякую автору за гарну розповідь . ❤️

Вера Петровна мне 74 года.ч/з 3м-ца будет 75Узбекистан

Рассказ великолепный.за душу берёт.Спасибо Вам огромное.Денис не исправиться.человек поднявший руку на мать своих детей не остановиться.Спасибо ещё раз.

Анна.Італія

Надзвичайно зворушливо щиро дякую. 💖

ОлександраУкраїна

Спокій за цю родину,і можливо сум.

Усі обговорення

Ще з рубрики «Сім'я»

Усі історії рубрики