Вона замовкла.
— А червоні рукавички на стіні? — тихо запитала Марина.
— Денеччині. Сама йому зв’язала. Того ранку він на лавці їх залишив, я тільки з дороги повернулася — побачила. Думала, іншим разом віддам. Тільки іншого разу не сталося.
Лідія Геннадіївна підвела на неї очі.
— Тому будинок і топлю. Узимку щовечора приходжу. Протоплю, хліба залишу, води, лампу із сірниками. Двері відчинені. Юля свариться: «Лідіє, зовсім ти з глузду з’їхала, на свою пенсію дрова марно переводиш». А я їй кажу: «Раптом ночівля комусь знадобиться? Раптом теж уночі з дитиною прийдуть?» Один раз я вже не пустила. Тобто пустила, та хіба ж так треба було… Більше не відправлю. Понад тридцять років топила й дочекалася — ви прийшли.
Марина потягнулася через стіл і накрила її пальці долонею. Сухі, холодні. Лідія Геннадіївна руки не забрала.
— Ще ти хотіла дізнатися, чому я на твого Олександра дивлюся. Не питала, знаю. Але подумала. Так от, Денечці зараз тридцять сім було б. А в Олександра очі його: сірі, обідок темний. Побачила вранці — серце й завмерло.
Марина довго не відповідала. Потім, сама не розуміючи, навіщо це каже, промовила:
— У мого чоловіка теж сірі.
— Таких очей чимало, — криво всміхнулася Лідія Геннадіївна. — Я вже тридцять років у кожному хлопчиську такого віку свого Денечку шукаю. Не зважай, дівчинко. Стара я, мені можна.
Денисові було тридцять сім. Сірі очі з темним обідком, бабуся Раїса Кирилівна, яка його виростила… Марина перебирала ці збіги, лежачи між Олександром і Костею в маленькій кімнаті. Дивилася в стелю, і сон не йшов. Про матір чоловік казав, що вона померла, коли він був дитиною. Про батька від нього не можна було почути нічого.
Одного разу вона все-таки запитала. Денис грюкнув кулаком по столу — тарілки підскочили.
— Спитаєш іще — сама пошкодуєш.
Відтоді Марина мовчала. А був же ще лівий мізинець, кривий. Чоловік пояснював: армія, бійка, тоді й зламав. Вона заплющила очі. Ні, Денисів багато, криво зрослих пальців теж, та й бабусю не в нього одного звати Раїсою. За словами Лідії Геннадіївни, онука вивезли далеко звідси. Верболужжя ж поруч, за 40 км. До ранку Марина так і не заснула.
По дрова вона вийшла вранці. Біля хвіртки вже стояла срібляста машина, знайома до останньої дрібниці. Денис ішов від неї свіжим снігом до ґанку. З оберемком полін у руках Марина завмерла.
Він поголився, вдягнув найкращу куртку — темно-синю, святкову. Великий пакет із міського супермаркету тримав у руці. Дійшовши до нижньої сходинки, зупинився й усміхнувся відкрито, по-доброму. За цю усмішку Марина й вийшла за нього у двадцять один рік.
— Маришо, привіт.
Відповісти вона не змогла. Тільки відчувала, як поліна тиснуть на руки.
— Вікторію твою вчора зустрів, — продовжив Денис із такою буденною інтонацією, немов говорив про погоду в Горіховій Гряді. — Вона колготки дитячі брала. Чотири пари, усі різних розмірів. Я за нею й поїхав. Ти на неї не сердься, вона ж не знала. — Він піднявся на одну сходинку. — Впустиш? Я гостинці дітлахам привіз. Змерзнемо тут.
— Не треба, Деню.
— Марино… — Він зітхнув. — Я ж розумію, винен. Не стримався. На роботі все погано: лісопильню продають, премії позбавили. Сам на себе не схожий був. Звісно, це не виправдання. Але я не хотів Сашка обпекти, повір. Він під руку поліз, а поруч чайник. Я його до плити навмисне не тягнув, тільки тримав. Ти сама все бачила.
Так, вона бачила. Пам’ятала, як він тримав сина, і пам’ятала обличчя Олександра.
— Давай хоч поговоримо, — продовжив Денис. — Ти ж знаєш, я довго не серджуся.
За Мариною відчинилися двері. Лідія Геннадіївна вийшла, накинувши пальто на плечі.
— Добрий день. Ви господиня? — ввічливо звернувся до неї Денис. — Дякую вам, що моїх прийняли. Скажіть, скільки винен, я заплачу. Пустіть до дітей. Вони ж тут, мої діти.
Господиня довго не відводила від нього очей.
— Проходьте, якщо до дітей.
Марина вже хотіла зупинити її, але Лідія Геннадіївна ледь помітно похитала головою.

















Поділіться враженням від історії
10Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Шкода того Дениса що негавчили його любові й поваги до дітей до жінки і страшго йому прощати
Відчула як ця жінка перенесла всі незгоди разом з дітьми,витримала і що на її шляху все-таки зустрілися гарні,добрі люди які допомогли їй вирішити всі питання.Ця розповідь дуже сподобалась,душевна,повчальна,дякую.
Плакала,такого не пробачають.
Плакала
Цікава життєва історія.Хочеться щоб таких покалічених сімей не було взагалі.
Це сама найкраща розповідь,яку я прочитала. Дякую вам гарно.
Кінець історії мені сподобався . Багато жорстокості й болю , але доброта і справедливі рішення помякшували ситуацію. Дякую автору за гарну розповідь . ❤️
Рассказ великолепный.за душу берёт.Спасибо Вам огромное.Денис не исправиться.человек поднявший руку на мать своих детей не остановиться.Спасибо ещё раз.
Надзвичайно зворушливо щиро дякую. 💖
Спокій за цю родину,і можливо сум.