Уже на ґанку Руслан, щулячись на вітрі, пояснював Марині рішення за копією, яку тримав у руках.
— За рішенням діти живуть із вами. Воно набере законної сили, якщо Денис його не оскаржить. Але він сам погодився, тож оскаржувати не стане. Спілкуватися з дітьми він може, однак перші пів року зустрічі дозволені лише в центрі допомоги сім’ї й обов’язково в присутності психолога. У вихідні, один раз на два тижні. І це не означає, що дітей туди приводитимуть проти волі: якщо самі не захочуть зустрічатися, ніхто їх не змушуватиме. Через пів року цей порядок можна буде переглянути. Аліменти призначено на всіх чотирьох — половина його заробітку. Суд визначив таку частку, бо дітей четверо. Кримінальна справа щодо травми Сашка триває своїм ходом, це окремий розгляд. Денис провину визнав. Найімовірніше, буде умовний строк і заборона наближатися. Але це поки не рішення: його ухвалюватиме інший суддя.
— А Костюк?
— Ним прокуратура займається. Ваша заява не єдина: Дорош іще три схожі випадки знайшов. Тепер і пенсія Костюка під питанням.
Марина дивилася із судового ґанку на засніжену площу. Належало б радіти, відчувати полегшення, тріумфувати. Але всередині була сама тиша — велика, дзвінка, як тоді вночі в лісі, за колією, що обірвалася.
— Дякую, — сказала вона Русланові.
— Ви ж самі все зробили. Уночі пішли. Заяву подали. Папір знайшли теж ви. Я лише запитував.
Весна забарилася: до самого кінця квітня тримався сніг, а потім за тиждень розтанув, і Лозовий Схил потонув у багнюці. Марина вже працювала в шкільній їдальні. Підйом о п’ятій, о 7:00 вона була на кухні. Величезна духовка вміщувала шість дек булочок одразу — вона навчилася давати раду і їй, і картоплі на двісті людей. Навчилася сперечатися з постачальниками, які привозили прив’ялу капусту.
Літня голосиста кухарка Клавдія спершу ганяла її, потім звикла. Згодом стала віддавати додому котлети, що залишалися.
— Неси своїм. Худющі в тебе всі.
Перша допомога надійшла в середині березня. Марина розраховувала на більше, але під час нарахування врахували колишні доходи, а половина місяця пішла на перерахунок. Суму в банківському застосунку вона розглядала довго. Телефон тепер був новий, куплений на виплат — по три тисячі на місяць.
Вона довго сперечалася сама із собою, перш ніж вирішила, як розпорядитися допомогою. Половину відклала: до літа дітям знадобиться взуття. Решту грошей віддала Лідії Геннадіївні на продукти й дрова. Та спершу брати не хотіла, відмовлялася, але зрештою взяла. А через тиждень Марина знайшла у власній сумці газетний згорток. Розгорнувши його, побачила ті самі гроші, які передала господині.
— Це ще що?
— Кості на велосипед. Улітку мені пенсії вистачає. Я сама тридцять чотири роки прожила, чи багато мені треба.
Квітневі аліменти надійшли точно в строк, разом із довідкою про зарплату. Лісопильню все ж продали, а Денис поїхав працювати на бурову, далеко від дому. Будинок у Верболужжі залишив за собою, але жити в ньому не став.
В Олександра рука загоїлася. Рожевий блискучий шрам на тильному боці кисті нагадував обриси незнайомої країни. Спочатку Сашко затуляв його рукавом, згодом перестав. Навесні записався до шкільної спортивної секції до вчителя фізкультури. Повертався мокрий, у синцях, цілком щасливий.
Таня за весну перечитала шкільну бібліотеку й дісталася до старих томиків Пушкіна й Тургенєва, що стояли за посудом у серванті Лідії Геннадіївни. Господиня вдавала, ніби не помічає, як дівчинка бере книжки. Костя опанував слово «прабабуся», але вимовляв «побабуська» й щоразу смішив її.
Соня почала говорити не відразу. Молода коротко стрижена психологиня в районному центрі тримала на столі банку різнокольорових скляних кульок. Тижнями вони лише гралися ними. Дівчинка мовчала, потім стала відповідати — поки що лише «так» або «ні».
У травні, повертаючись в автобусі від психологині, Соня сиділа біля вікна й раптом запитала:
— Мамо, а мені можна з бабусею ходити Тальноріччя топити?
Марина відвернулася до вікна, ховаючи від доньки обличчя.
— Можна. Узимку підеш. Улітку піч там не топлять.
— Що ж улітку роблять?
— Улітку ремонтують.
Ремонтом вони й узялися займатися. Запропонувала сама Лідія Геннадіївна:
— Зруб міцний, іще сто років витримає. А дах протікає, та й ґанок просідати почав.

















Поділіться враженням від історії
10Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Шкода того Дениса що негавчили його любові й поваги до дітей до жінки і страшго йому прощати
Відчула як ця жінка перенесла всі незгоди разом з дітьми,витримала і що на її шляху все-таки зустрілися гарні,добрі люди які допомогли їй вирішити всі питання.Ця розповідь дуже сподобалась,душевна,повчальна,дякую.
Плакала,такого не пробачають.
Плакала
Цікава життєва історія.Хочеться щоб таких покалічених сімей не було взагалі.
Це сама найкраща розповідь,яку я прочитала. Дякую вам гарно.
Кінець історії мені сподобався . Багато жорстокості й болю , але доброта і справедливі рішення помякшували ситуацію. Дякую автору за гарну розповідь . ❤️
Рассказ великолепный.за душу берёт.Спасибо Вам огромное.Денис не исправиться.человек поднявший руку на мать своих детей не остановиться.Спасибо ещё раз.
Надзвичайно зворушливо щиро дякую. 💖
Спокій за цю родину,і можливо сум.