— Вийду до нього, — сказала та.
— Я теж піду.
— Ні. Ти залишайся з дітьми. Мені треба вийти. Я на нього тридцять чотири роки чекаю.
Надягнувши пальто, вона взяла з полиці бляшану скриньку. Марина залишилася біля вікна. Розчищеною доріжкою до машини йшла маленька темна постать. Денис вийшов їй назустріч; біля паркану вони зупинилися одне навпроти одного. Широкоплечий, у синій куртці, він був на голову вищий.
Скриньку Лідія Геннадіївна простягнула відразу, але Денис не брав. Довго вона тримала її перед собою, аж поки він нарешті не взяв. Щось сказала. Він промовчав, знову сів у машину, поставив скриньку на сусіднє сидіння й залишився на місці.
— Про що ви йому сказали? — запитала Марина, коли Лідія Геннадіївна повернулася.
— Що листи його. Читати чи не читати — нехай сам вирішує, але належать вони йому. І ще сказала, що в Тальноріччі двері відчинені.
До темряви машина стояла біля паркану. Телефон у ній то освітлював вікно, то гаснув. Коли нарешті запрацював двигун, Денис поїхав не до районного центру, а в інший бік — до роздоріжжя на Тальноріччя.
Уранці Лідія Геннадіївна зібралася топити старий будинок. Марина пішла разом із нею: останніми тижнями вони вже ходили вдвох, відколи господиня зізналася, що ноги стали підводити й самій по заметах страшно. Олександр віз за ними дрова на санчатах.
Біля будинку стояла срібляста машина — порожня, вистигла. Двері виявилися відчиненими. Піч топили вночі, тепер вона вистигала; хліба на столі не торкнулися.
Денис сидів біля стіни на лаві, у шапці й куртці, перед фотографією світловолосої жінки. На столі лежали розкриті листи: 34 конверти й стоси аркушів, списаних рівним почерком Лідії Геннадіївни.
Олександр затримався на порозі. Марина поклала йому долоню на плече. Денис підвів голову. Червоні очі були сухими — він не плакав. Ніколи не плакав, навіть ховаючи Раїсу Кирилівну. Але тепер в обличчі щось зрушилося, надломилося, як у його кривому мізинці.
— У листах про кашу з родзинками, — хрипко сказав він Лідії Геннадіївні. — Ти мені її варила… А я зовсім не пам’ятаю.
— Тобі лише три роки було. Що ж ти можеш пам’ятати.
— А ось це пам’ятаю. — Він указав на червоні рукавички з білими зірочками. — Учора побачив їх, і ніби щось у голові лишилося. Сніг. Хтось мене несе. Мені холодно, а в рукавичці тепло.
Лідія Геннадіївна зняла рукавички з цвяшка й подала йому. Він узяв — маленькі, майже невагомі у величезних долонях.
— Бабуся казала: мати втекла, нас покинула. Батько через неї запив, побився й опинився у в’язниці. Я все життя матір ненавидів. Думав, якби вона залишилася, усе інакше склалося б.
— Від вас вона не йшла. До мене прийшла, а я її назад відіслала. Мене ненавидіти треба.
Він довго дивився їй в обличчя.
— Але ти її не вбивала.
— Не вбивала. Тільки й не врятувала.
Денис подивився на Олександра, на його перев’язану руку.
— А я… Я…
Він підвівся, не договоривши. Рукавички засунув у кишеню куртки, потім дістав і обережно повернув на стіл, до листів.
— Тобі вони належать. Ти ж їх зберігала.
Денис вийшов. Марина почула двигун; на вузькій дорозі машина повільно розвернулася й поїхала. Олександр досі стояв нерухомо.
— Мамо, він теж був як я? Маленький?
— Теж. Але його ніхто не забрав.
Через місяць, на друге засідання, Денис прийшов без адвоката. Сів на місце позивача, перед собою поклав списаний від руки аркуш. Отримавши слово, підвівся.
— Від позову відмовляюся. Діти нехай залишаються з матір’ю.
Суддя підвела очі.
— Ви розумієте, що означає відмова? З тією самою вимогою й на тих самих підставах повторно звернутися до суду ви вже не зможете.
— Розумію.
— Чим викликане ваше рішення?
Марина бачила, як пальці Дениса стиснули край столу. З відповіддю він забарився.
— Таким я їм не потрібен. Я обпік сина. Дружину чотирнадцять років бив. Думав, так і буває, мене самого так ростили. Бабуся вчила: «Мужик має тримати дім у руках». От я й тримав.
Суддя мовчки подивилася на нього й після паузи заговорила:
— Відмову від позову прийнято. Провадження в цій справі закривається. Відповідачко, ви заявляли зустрічну вимогу: визначити місце проживання дітей із вами та встановити порядок спілкування з батьком. Підтримуєте?
— Так, підтримую, — відповіла Марина.
— Позивачу, є заперечення?

















Поділіться враженням від історії
10Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Шкода того Дениса що негавчили його любові й поваги до дітей до жінки і страшго йому прощати
Відчула як ця жінка перенесла всі незгоди разом з дітьми,витримала і що на її шляху все-таки зустрілися гарні,добрі люди які допомогли їй вирішити всі питання.Ця розповідь дуже сподобалась,душевна,повчальна,дякую.
Плакала,такого не пробачають.
Плакала
Цікава життєва історія.Хочеться щоб таких покалічених сімей не було взагалі.
Це сама найкраща розповідь,яку я прочитала. Дякую вам гарно.
Кінець історії мені сподобався . Багато жорстокості й болю , але доброта і справедливі рішення помякшували ситуацію. Дякую автору за гарну розповідь . ❤️
Рассказ великолепный.за душу берёт.Спасибо Вам огромное.Денис не исправиться.человек поднявший руку на мать своих детей не остановиться.Спасибо ещё раз.
Надзвичайно зворушливо щиро дякую. 💖
Спокій за цю родину,і можливо сум.