Електричну лінію в Тальноріччя так і не провели. Зате в Грицька знайшлася стара сонячна панель, колись куплена для дачі. Він закріпив її на даху, і над столом засвітилася одна лампочка.
Наприкінці серпня Денис зателефонував заздалегідь і попросив дозволу приїхати. Марина дозволила — на годину, при всіх. У Тальноріччі він мовчки вручив із порога подарунки до школи: Олександрові кросівки, дівчаткам наплічники, Кості машинку. Сашко взяв своє й подякував; Таня теж сказала дякую.
Соня сховалася за спідницею Лідії Геннадіївни. Під стіл не полізла. Денис помітив, але нічого не сказав.
Вони з Лідією Геннадіївною посиділи на новому ґанку, тихо розмовляючи. Марина слів не чула. Підводячись, він незграбно потиснув бабусі руку, немов не міг вирішити, чи дозволено обійняти. Обіймати не став.
Перед від’їздом затримався біля хвіртки.
— Я там, на роботі, до психолога ходжу, — сказав Марині. — Ну, до лікаря. Є в них такий. Бабуся, Лідія Геннадіївна, звеліла. Буде з того толк чи ні — не знаю. Але ходжу.
— Добре.
— Ти ж мене ніколи не пробачиш, так?
Відповіла Марина після довгого мовчання.
— Поки не знаю, Денисе. До цього я ще не дійшла. Я поки що тільки з лісу вибралася.
Він кивнув і поїхав.
У вересні серед квитанцій і рекламних листків Лідія Геннадіївна знайшла білий конверт. На марці — якийсь північний птах. Нерівним чоловічим почерком спершу було виведено «Пановій Лідії Геннадіївні», але прізвище було закреслене; вище стояло правильно: «Шульзі Лідії Геннадіївні».
Вона довго не розпечатувала листа, тримаючи його в руках. Усередині виявився один аркуш. Марина не питала про зміст. Прочитавши, Лідія Геннадіївна склала його й сховала в кишеню фартуха. Увечері конверт лежав у бляшаній скриньці, поверх усіх попередніх. Слова «відмова» на ньому не було.
Сніг того року випав рано, наприкінці жовтня, одразу товстим шаром. Невдовзі старі будинки Тальноріччя знову замело по вікна. Але дорогу тепер розчищали щодня: Гриша проїжджав трактором, Олександр брався за лопату біля самого будинку.
Лідія Геннадіївна, як і раніше, топила щовечора, тільки сама більше не ходила. То із семирічною Сонею, то з Танею чи Олександром, а іноді збиралися всі. Після того, як протоплять, на столі лишався хліб, у відрі вода, біля лампи сірники. Дверей не замикали.
— А якщо ще хтось прийде? — спитала якось Соня.
— Може, й прийде. Для того й топимо.
Із середини грудня Лідія Геннадіївна вечорами сиділа біля грубки-голландки з в’язанням. На носі окуляри, на колінах клубок червоної вовни. На запитання Марини, що вона в’яже, тільки відмахнулася:
— Побачиш.
В останній вечір перед Новим роком у будинку в Лозовому Схилі накривали на стіл. Лідія Геннадіївна дістала з кишені фартуха невеличкий згорток і віддала Кості. Йому виповнилося три. Під папером він знайшов в’язані червоні рукавиці — на кожній по білій зірочці.
Одну Костя одразу натягнув. Завелика. Засміявся, стягнув її й заходився ховати всередину мізинчик, витягати й знову засовувати. Марина глянула на Лідію Геннадіївну й помітила, як тремтять у неї губи.
Дівчатка розставили шість тарілок. Олександр нарізав хліб, Марина знімала з плити каструлю картоплі. Лідія Геннадіївна залишалася у дверях кухні.
Так бувало весь рік: поки накривають, вона стоїть біля дверей, потім сідає на самому краєчку лави, ближче до виходу. Їсть швидко, підводиться першою. Ніби її можуть попросити піти, ніби тут вона лише гостя, яку поки що терплять. Марина все помічала й не знаходила слів.
Шосту тарілку Лідія Геннадіївна побачила навпроти печі, на почесному місці.
— А мені навіщо поставили? Я ж тільки хліба принесла. Зараз сходжу в Тальноріччя, протоплю й повернуся.
Соня підійшла й узяла її за руку — так колись сама Лідія Геннадіївна тримала маленького Дениска. Підвела до столу, присунула стілець ближче до теплої печі.
— Бабусю, сідай. Ми без тебе не починаємо.
Лідія Геннадіївна дивилася на дівчинку. Потім на Костю в червоній рукавиці, на Таню з ложками, на Олександра, який відклав ножа, на Марину біля плити. Не поспішаючи зняла фартух, повісила на гачок. І сіла на приготований стілець біля печі, залишивши край лави вільним.
Старий будинок того вечора протопили пізніше, ніж зазвичай, — майже о десятій годині. До нього йшли всі разом, із ліхтариками, розчищеною дорогою. Костя їхав на санчатах, дмухав у нові рукавиці й показував кожному свій мізинчик.

















Поділіться враженням від історії
10Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Шкода того Дениса що негавчили його любові й поваги до дітей до жінки і страшго йому прощати
Відчула як ця жінка перенесла всі незгоди разом з дітьми,витримала і що на її шляху все-таки зустрілися гарні,добрі люди які допомогли їй вирішити всі питання.Ця розповідь дуже сподобалась,душевна,повчальна,дякую.
Плакала,такого не пробачають.
Плакала
Цікава життєва історія.Хочеться щоб таких покалічених сімей не було взагалі.
Це сама найкраща розповідь,яку я прочитала. Дякую вам гарно.
Кінець історії мені сподобався . Багато жорстокості й болю , але доброта і справедливі рішення помякшували ситуацію. Дякую автору за гарну розповідь . ❤️
Рассказ великолепный.за душу берёт.Спасибо Вам огромное.Денис не исправиться.человек поднявший руку на мать своих детей не остановиться.Спасибо ещё раз.
Надзвичайно зворушливо щиро дякую. 💖
Спокій за цю родину,і можливо сум.