Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Марина повела чотирьох дітей від жорстокого чоловіка й заблукала в зимовому лісі

Частина 11 з 16

Марина говорила довго. Дорош записував, не перебивав, зрідка перепитував лише про час. Потім прочитав написане ще раз і подав їй на підпис.

— Я бачив ваш запит щодо того випадку, п’ять років тому. Учора архів відповів. Сказати, що там?

— Скажіть.

— Заяви немає. Ні в реєстраційній книзі, ні серед архівних матеріалів. Ваш дзвінок записано, виклик був, Костюк виїжджав. Далі нічого: ні пояснень, ні самої заяви, ні рішення.

Марина опустила голову.

— Тепер мені не повірять.

— Чому це? Це означає, що Костюк не передав папір куди слід. Хоча мав. Тепер мені з цим розбиратися. Рапорт я вже написав. Без заяви, щоправда, складно: ваше слово проти його. Він же може сказати, що ви нічого не писали.

Дільничний підвівся, надів шапку.

— З дому щось забрати треба? Документи на дітей, одяг?

— Так. Сонині зимові чоботи там залишилися, підручники. Ще Костині ліки від алергії.

— Давайте в п’ятницю разом з’їздимо. Свої речі й дитячі забрати ви маєте право. Ви там зареєстровані, це і ваш дім. Тільки краще при мені, без скандалу.

У четвер прийшла фахівчиня з опіки, Поліна. Жінка за п’ятдесят, у темному піджаку зі срібною совою на лацкані. Під пахвою — велика картонна тека, туго перетягнута гумкою.

Вона пройшла будинком, перевірила холодильник, спальні місця дітей. Помацала піч і постелі, зазирнула в сервант, оглянула посуд. Запитала, де вмиваються діти й чи є гаряча вода.

— За які кошти живете? — звернулася вона до Марини.

Марина розклала перед нею папери: квитанцію із соціальної служби, заяву про проживання дітей з нею та переведення допомоги на її рахунок. Шкільна довідка підтверджувала, що Соню прийняли до першого класу, Таню — до четвертого, Олександра — до сьомого. Тут-таки лежав папір від директора школи Лозового Схилу: Панова Марина з першого числа наступного місяця виходить помічницею кухаря до їдальні.

— Помічницею кухаря? А зарплата яка? — запитала Поліна.

— Невелика, — чесно відповіла Марина. — Двадцять шість тисяч на руки. Зате обіди. Дітей як багатодітних безкоштовно годують, і мене теж.

— Що з допомогою?

— З наступного місяця на мене переводять. У соціальній службі попередили: спочатку менше надійде, поки перераховують, потім повністю. До цього все чоловік отримував на картку. Я навіть сум не знала.

Поліна зробила запис.

— А з житлом як? Будинок вам не належить?

— Мені належить, — втрутилася Лідія Геннадіївна. Досі вона стояла біля печі, склавши руки на животі. — Я господиня, я згодна, щоб вони жили. Уже зареєструвала їх тимчасово, на п’ять років. Ось підтвердження. А діти, якщо хочете знати, мої правнуки.

Поліна підвела очі від записів.

— Перепрошую?

Лідія Геннадіївна виклала історію коротко, сухо, без сліз. Слухаючи, Поліна дедалі міцніше притискала теку до грудей.

— Підтвердження спорідненості є?

— Знайдеться. У судовому архіві зберігається вирок Панову Олексію у справі моєї доньки, Дарини Панової. Я там потерпіла, і хлопчика зазначено — Денис, три роки. У відділі реєстрації актів цивільного стану є запис про його народження: мати Дарина. А це свідоцтво про народження доньки, це — про її шлюб. Зберегла.

На стіл лягли старі документи з вицвілими гербами. Поліна довго їх вивчала.

— Акт складу, — сказала вона нарешті. — Жити дітям тут можна. Їжа є, чисто, будинок теплий, спальне місце в кожного окреме. Це головне. Далі суд вирішує.

— Суд? Який? — запитала Марина.

— Чоловік вимагає визначити місце проживання дітей з ним. Позов уже подано, повістку отримаєте. Нас теж викличуть, дамо висновок. Сьогодні я у вас перевірила, до нього піду наступного тижня.

Вона забрала теку, одяглася й біля дверей обернулася.

— За двадцять років роботи жодного разу такого не зустрічала: прийшли в чужий дім, а знайшли рідню. Виходить, Лідіє Геннадіївно, двері у вас тридцять чотири роки відчиненими залишалися.

У п’ятницю дорогою до Верболужжя Марина не зронила ні слова. За склом тягнулися білі поля; вона дивилася на них і боялася приїзду до власного дому. Дениса там зараз не було — працював. Дорош заздалегідь попередив його телефоном, що привезе Марину по речі, й передав їй відповідь чоловіка без змін.

— Сказав: «Свій мотлох нехай вивозить. А речі дітей залишить, я за них платив», — переказав Дорош відповідь Дениса. Потім заговорив від себе: — Не слухайте його. Це власність дітей. Вони живуть з вами, і ви маєте право взяти їхні речі…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

10

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
ЮліяУкраїна

Шкода того Дениса що негавчили його любові й поваги до дітей до жінки і страшго йому прощати

Тетяна ОлексіївнаУкраїна

Відчула як ця жінка перенесла всі незгоди разом з дітьми,витримала і що на її шляху все-таки зустрілися гарні,добрі люди які допомогли їй вирішити всі питання.Ця розповідь дуже сподобалась,душевна,повчальна,дякую.

ВаляУкраїна

Плакала,такого не пробачають.

ВаляУкраїна

Плакала

Надія.Україна

Цікава життєва історія.Хочеться щоб таких покалічених сімей не було взагалі.

ВалентинаІталія

Це сама найкраща розповідь,яку я прочитала. Дякую вам гарно.

ВалентинаУкраїна

Кінець історії мені сподобався . Багато жорстокості й болю , але доброта і справедливі рішення помякшували ситуацію. Дякую автору за гарну розповідь . ❤️

Вера Петровна мне 74 года.ч/з 3м-ца будет 75Узбекистан

Рассказ великолепный.за душу берёт.Спасибо Вам огромное.Денис не исправиться.человек поднявший руку на мать своих детей не остановиться.Спасибо ещё раз.

Анна.Італія

Надзвичайно зворушливо щиро дякую. 💖

ОлександраУкраїна

Спокій за цю родину,і можливо сум.

Усі обговорення

Ще з рубрики «Сім'я»

Усі історії рубрики