Життя без прикрасДенис навіть оком не змигнув. Він акуратно склав документи назад у папку, застебнув кнопку й повернувся до коридору.
— Саме тому я підготувався, — кинув він, відчиняючи вхідні двері.
У тамбурі стояв дільничний. Капітан поліції в підігнаній по фігурі формі з планшетом у руках із явним невдоволенням оглядав те, що відбувалося.
— Товаришу дільничний, проходьте, будь ласка. — Денис зробив запрошувальний жест. — Ось документи на право власності. Зафіксуйте, будь ласка, спробу незаконного проникнення й захоплення житла сторонніми людьми.
Дільничний, важко ступаючи масивними черевиками, увійшов до коридору. Він гидливо переступив через зім’ятий пакет із памперсами, оглянув похнюплену Ларису Вадимівну й Таню, яка істерично дихала.
— Громадяни! — Голос дільничного звучав буденно, як оголошення зупинок у тролейбусі. — Документи я перевірив іще на вулиці. Квартира справді належить громадянці… — Він звірився із записами. — Марії Антонівні. Ви, як я розумію, тут не зареєстровані й права на проживання не маєте.
— Я її мати, — гаркнула Лариса Вадимівна, намагаючись натиснути авторитетом. — Це сімейна справа. Поліція тут не потрібна.
Дільничний зітхнув і почухав перенісся.
— Сімейна справа — це коли ви за одним столом чай п’єте, а коли власниця пише заяву про незаконне перебування сторонніх осіб на її території, це вже стаття — самоправство. — Він дістав із кишені ручку й клацнув кнопкою.
У тиші, що запала, звук видався оглушливим.
— Отже, так. Громадяни незаконні мешканці, даю вам рівно пів години. Збирайте свої коробки, баул, меблі ваші й звільняйте приміщення. Інакше я викликаю наряд, ми пакуємо ваші речі як речові докази, а на вас я складаю протокол. Штраф, тяганина. Ну й, самі розумієте, репутація. Вирішуйте швидко.
Таня розтулила рота, щоб видати чергову порцію обурення, але мати різко смикнула її за рукав блузки. Лариса Вадимівна була жінкою скандальною, але не дурною. Зв’язуватися з поліцією й документами з гербовими печатками до її планів не входило. Та й крити було нічим. Гроші за квартиру лежали на її рахунках у вигляді дачної ділянки, а обдурити нотаріуса не вдалося.
— Збирай шмотки! — люто прошипіла мати Тані, відштовхуючи від себе коробку зі взуттям.
— Куди? — завила Таня, озираючись довкола, немов сподіваючись, що зі стіни з’являться потаємні двері. — Мені нікуди їхати.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.