Сонце хилилося донизу. Небо розливалося рожевим і золотим. Савелій Андрійович увімкнув радіо, і салон наповнила стара мелодія з тих років, коли світ здавався простішим. Він додав звук.
За кілька кілометрів на узбіччі стояла інша патрульна машина. Поруч — двоє молодих службовців. Побачивши старий позашляховик, вони не кинулися до дороги з жезлом. Один уважно звірився з планшетом, потім випростався і чітко віддав честь.
Савелій Андрійович ледь кивнув у відповідь.
Ось такою і має бути служба, подумав він. Не тому, що перед ними особлива людина. Просто такою — завжди.
На душі стало трохи легше. Можливо, сьогоднішній день стане уроком не лише для тих, хто вже прогнив, а й для тих, хто тільки вдягає форму і ще здатен зрозуміти, що вона означає.
До своїх воріт Савелій Андрійович під’їхав уже в сутінках.
Він заглушив двигун і кілька митей сидів у тиші. У траві заспівали цвіркуни. Повітря пахло скошеним сіном, землею і вечірньою прохолодою. Усе, що сталося на дорозі, могло б здатися лихим сном, якби не тимчасове посвідчення, що лежало на сусідньому сидінні.
Він вийшов, відчинив ворота і загнав машину на подвір’я.
З ґанку з радісним гавкотом зірвався старий великий пес на прізвисько Грім. Він так відчайдушно виляв хвостом, ніби господаря не було не кілька годин, а цілу вічність.
Савелій Андрійович поплескав його по загривку.
— Ну що, друже, зачекався? Довга вийшла дорога.
Він відкрив багажник і обережно дістав ящики з розсадою. Ті самі помідори, заради яких він збирався спокійно приїхати за місто. Тонкі стебла трохи поникли після спеки, але лишилися живими.
Старий дбайливо переніс їх до теплиці.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.