Сонце хилилося донизу. Небо розливалося рожевим і золотим. Савелій Андрійович увімкнув радіо, і салон наповнила стара мелодія з тих років, коли світ здавався простішим. Він додав звук.
За кілька кілометрів на узбіччі стояла інша патрульна машина. Поруч — двоє молодих службовців. Побачивши старий позашляховик, вони не кинулися до дороги з жезлом. Один уважно звірився з планшетом, потім випростався і чітко віддав честь.
Савелій Андрійович ледь кивнув у відповідь.
Ось такою і має бути служба, подумав він. Не тому, що перед ними особлива людина. Просто такою — завжди.
На душі стало трохи легше. Можливо, сьогоднішній день стане уроком не лише для тих, хто вже прогнив, а й для тих, хто тільки вдягає форму і ще здатен зрозуміти, що вона означає.
До своїх воріт Савелій Андрійович під’їхав уже в сутінках.
Він заглушив двигун і кілька митей сидів у тиші. У траві заспівали цвіркуни. Повітря пахло скошеним сіном, землею і вечірньою прохолодою. Усе, що сталося на дорозі, могло б здатися лихим сном, якби не тимчасове посвідчення, що лежало на сусідньому сидінні.
Він вийшов, відчинив ворота і загнав машину на подвір’я.
З ґанку з радісним гавкотом зірвався старий великий пес на прізвисько Грім. Він так відчайдушно виляв хвостом, ніби господаря не було не кілька годин, а цілу вічність.
Савелій Андрійович поплескав його по загривку.
— Ну що, друже, зачекався? Довга вийшла дорога.
Він відкрив багажник і обережно дістав ящики з розсадою. Ті самі помідори, заради яких він збирався спокійно приїхати за місто. Тонкі стебла трохи поникли після спеки, але лишилися живими.
Старий дбайливо переніс їх до теплиці.
Земля встигла підсохнути, і він наповнив лійку водою з бочки. Рівне дзюрчання остаточно заспокоїло його. Завтра вранці він висадить рослини. Вони тягнутимуться до сонця, цвістимуть, даватимуть плоди — попри все, що коїться в людей. У цій простій неминучості була правда, якої Савелію Андрійовичу так бракувало в роки служби…
