Світлана знайшла її ввечері в білизняній. «Ти з глузду з’їхала», — сказала вона замість привітання.
Вона зайшла, зачинила двері й стала спиною до них, схрестивши руки, як завжди. «Ти їм написала папір. Своєю рукою. Три аркуші». «Написала». «Марино». Світлана підійшла ближче.
«Я вчора пів дня пояснювала завідувачеві, що ти не могла нічого такого зробити. Що це молодий переплутав у гарячці. Що папір можна переписати. Пів дня. А ти вже його здала». «Світ, я не могла інакше».
«Могла». Світлана взяла її за руку, і рука в неї була холодна й жорстка. «Ти все могла. Ти могла мовчати, як мовчала вісім років. Хлопчик живий?» «Живий». «Кому від цього гірше, якщо в папері буде прізвище Бондаря?» «Мені».
«Тобі», — повторила Світлана й відпустила руку. «Ну добре. Тобі».
Вона відвернулася, порилася в кишені халата й дістала звідти щось, загорнуте в паперову серветку. Розгорнула. Усередині лежала голка.
Та сама, коротка, яку вона вчора зігнула плоскогубцями просто в операційній. «Ось», — сказала Світлана. «Я її з лотка вийняла, поки санітарка не викинула. Вона в мене». Марина дивилася на голку. «Навіщо?» «Не знаю».
Світлана загорнула її назад. «Раптом знадобиться». «Такої зігнутої голки ні в одному наборі немає, і в описі операції її теж немає. Вона є тільки тому, що ти вчора сказала “зігніть”, а я зігнула». «Це проти нас обох». «Або за».
Світлана сунула серветку в кишеню. «Я потім вирішу». «Слухай, а що саме ти в цьому папері написала, дослівно?» «Що виконувала ушивання рани судини».
«І все?» «І все». «Про метод не писала?» Марина підвела голову. Світлана стояла біля дверей, спокійна, трохи втомлена, з холодними руками й сивою стрижкою.
І обличчя в неї було точнісінько таке саме, як усі ці шість років. «Про який метод, Світ?» «Але ж ти вчора не абияк шила, — сказала Світлана. — Я двадцять років в операційній, і я такого не бачила».
«Я просто хочу знати, що мені комісії казати, щоб ми з тобою одне й те саме говорили». «Скажи, що бачила», — сказала Марина. «Більше нічого не кажи».
«Як скажеш». Світлана відчинила двері. «Ти тільки май на увазі, вони спитають, і вони спитають не про голку».
Комісія приїхала на третю добу у складі трьох осіб і розмістилася в кабінеті на другому поверсі, де вікно виходило на морг.
Жінку з регіонального управління охорони здоров’я Марина бачила раніше, двічі, на акредитації й на розборі скарги. Та говорила рівно, писала швидко й нікому не дивилася в очі довше двох секунд. «Сідайте, Марино Сергіївно. Ковальчук, правильно?» «Правильно». «Ви працюєте тут шість років?» «Шість». «До цього?» «Центральна районна лікарня в невеликому місті. Рік. До того училище». Жінка зробила позначку.
«Розкажіть, що було в першій операційній увечері дванадцятого?» Марина розповіла. Вона говорила хвилин вісім, рівно, коротко, без жодного прикметника. Жінка писала.
Другий член комісії, літній хірург з області, слухав, дивлячись у стіл. Третій, молодий юрист управління, не слухав зовсім. Коли вона закінчила, жінка перечитала написане й сказала:
«У мене до вас одне запитання. Ви розуміли в той момент, що не маєте права виконувати хірургічне втручання?» «Розуміла». «Тобто ви свідомо…» «Так».
Юрист підвів голову. «Не треба “так”, — сказав він. — Вам не треба так відповідати».
«Мені треба так відповідати», — сказала Марина. Літній хірург уперше подивився на неї. «Марино Сергіївно, — сказала жінка, відкладаючи ручку, — я зобов’язана вам пояснити становище. У нас є пояснювальна лікуючого лікаря Бондаря, де сказано, що операцію виконував професор Черненко за асистенції Бондаря. У нас є пояснювальна анестезіолога, де сказано, що він не спостерігав за операційним полем. У нас є пояснювальна старшої операційної сестри Гриценко, де сказано, що вона подавала інструменти й не може стверджувати, чия рука їх брала».
Вона зробила паузу. «І в нас є ваш папір, де ви пишете, що оперували самі. Одна проти трьох. Ви розумієте, який це має вигляд?» «Розумію». «Який?» «Ніби я божевільна». «Ніби ви приписуєте собі чужу роботу», — сказала жінка.
«Це перший варіант, і він для вас, повірте, найнешкідливіший. Другий варіант — що ви кажете правду. Тоді матеріали йдуть не до мене, а до слідчого управління. І там буде стаття, і там будете не тільки ви. Я зобов’язана вам сказати: у вас є час до завтра, щоб уточнити пояснювальну». «Не уточню».
«Люди плутаються в стресовій ситуації, таке буває». Юрист кивнув. Марина подивилася на літнього хірурга.
Той дивився в стіл. «Я не буду уточнювати», — сказала вона. У коридорі біля відчиненої кватирки курив Черненко.
Він не курив узагалі, всі це знали. Він тримав сигарету, щоб мати причину стояти тут. «Тяжко?» — спитав він, коли вона вийшла.
Марина пройшла повз. «Марино Сергіївно», — гукнув її Черненко. Марина зупинилася. «Ви сьогодні без брошки», — сказав Черненко.
«Без». «Шкода, гарна річ». Він затягнувся, скривився й сунув сигарету в бляшанку.
«Знаєте, що мені вчора сказав Олег Степанович? Він сказав: “Знайди мені ту сестру, я їй квартиру куплю”. Я спитав: “Яку сестру?” Він відповів: “Ту, що з ним у реанімації сидить, йому легше, коли вона сидить”». Черненко всміхнувся.
«Він про вас. Він не знає вашого прізвища й не питає. Його цікавить тільки, щоб хлопчикові було легше».
«Я зрозуміла». «Нічого ви не зрозуміли. Я вам роблю подарунок».
Він повернувся, і голос став тихішим і добрішим. «Є людина, яка готова дати вам квартиру просто за те, що ви тримаєте його сина за руку. Тримайте далі. Більше нічого не робіть. Ось і все, що я вам пропоную…»
