Життя без прикрасНа зворотному шляху вони порівнялися з моєю хатою й зупинилися. Микола перевів погляд з мене на Олену.
— Анатоліївно, підійди.
Я підійшла до саней.
— Тепер ти, — сказав він, подаючи мотузку. — Приймала його на світ, тобі й везти.
Пальці тремтіли, коли я бралася за мотузку. Потягнула — сани легко рушили, так добре були зроблені, що наче самі йшли по снігу. Я крокувала повільно. Почувши за собою кроки, озирнулася: Олена наздоганяла мене.
Вона пішла поруч, нічого не сказавши. Потім простягнула руку до мотузки й ухопилася за неї трохи нижче моєї долоні. До самого Миколиного ґанку ми довезли Петра вдвох, мовчки.
На початку березня налетіла остання за ту зиму заметіль. Надвечір задуло, вночі розгулялося так, що вило до ранку. Світло знову згасло. Я сиділа біля печі при лампі; знала, що Петро, Настя й Руслан у Миколи, в теплі, що за них можна не тривожитися. Однаково не спала. Звикла.
Перед ранком вітер ущух. Я, мабуть, ненадовго задрімала й прокинулася від скреготу біля ґанку. Снігохода не чула — шкребла лопата. Поруч їй відповіла друга. Працювали двоє.
Я встала, підійшла до вікна й протерла в паморозі кружечок. Снігохід стояв біля хвіртки, а Микола вже розчищав доріжку від неї до мого ґанку. На ньому були звичні кожушок і вушанка, у бороді білів іній. Таким я бачила його після заметілей усі ці двадцять років. Тільки тепер поруч працювала Олена. Світлу куртку я впізнала; поверх її каптура донька пов’язала мою стару сіру хустку. І лопата в неї була моя, дерев’яна, та, що я тримала в сінях. Вони мовчки стояли пліч-о-пліч. Микола відкидав сніг ліворуч, Олена — праворуч; дві лопати розчищали прохід між хвірткою й ґанком. Я дивилася крізь свій кружечок у шибці, як на очах з’являлася доріжка.
Олена встромила лопату в замет і підійшла до вікна. Побачила мене в протертому кружечку, двічі стукнула кісточками пальців — так завжди стукав Микола. Губи заворушилися. Крізь шибку голосу я не чула.
— Мамо, жива?
Відповісти не могла, тільки кивнула. Олена вказала на двері, і я пішла відсувати засув.
На ґанку в неї червоніли від морозу щоки, на віях білів іній. Вона тримала стару взуттєву коробку, перев’язану мотузкою. Мені не знадобилося питати, що в ній.
— Прочитала, мамо. Усі сорок три листи за цей тиждень. Спершу брала по одному на вечір, потім по два. А потім уже зупинитися не могла.
Я слухала мовчки.
— У дванадцятому ти написала про червоні чобітки, — повела далі Олена. — Не купила мені тоді на ярмарку, хоча я плакала: грошей забракло. І шкодувала про це найбільше. Я ж їх пам’ятаю. Мені шість років було. Думала, ти того дня зла.
— Я не сердилася на тебе. До зарплати в мене залишалося тільки на хліб.
— Тепер я знаю.
Ми так і стояли у дверях. Позаду Олени Микола завзято порався зі снігом біля сараю, вдаючи, що йому більше ні до чого немає діла.
— Я прийшла не прощати тебе, — сказала донька. — Не знаю, чи можу. Може, до кінця ніколи й не зможу. Мені з цим жити, тобі теж. — Вона помовчала. — Але я близько двадцяти одного року прожила без тебе. А тієї ночі побачила, як Настя дивиться на мене — як на чужу. Не хочу, щоб Петро колись дізнався: прабабуся жила за п’ятнадцять хвилин ходи, а ми з нею не розмовляли. Це знову вийде брехня. Більше я так не хочу.
Я не знаходила слів.
— Пустиш мене? — запитала Олена. — Чаю з малиною попити. Ти мені такий робила, коли я хворіла.
Я відступила, даючи їй пройти. У сінях вона обтрусила сірі сільські валянки — встигла десь купити — й увійшла до хати. Коробку поставила на стіл, за яким у вісімнадцять років сказала мені, що вагітна.
Поки я ставила чайник на плиту й діставала малину, пальці не слухалися. Банка ледь не випала.
— Дай допоможу.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.