Іра влетіла в кухню, забувши зачинити двері.
— Там кіт рудий. Дядьку Романе, це Тихон?
— Тихон. Роман вийшов на ґанок, примружився на сніг.
— Він, паразит. У його голосі прозвучала нова нота, майже ніжність.
— Два роки десь швендяв. Я думав, давно згинув. Кіт не дався ні йому, ні Оксані. Шипів, відходив, а до Іри підійшов сам, обнюхав простягнуту долоньку, потерся боком, замуркотів так, що чути було від ґанку. Дівчинка завмерла, боячись сполохати щастя.
— Він мене вибрав, — прошепотіла вона.
— Дядьку Романе, він мене вибрав.
— Ну, раз вибрав, будеш годувати, твій буде. Роман приніс блюдце, налив молока, поставив у сніг. Спостерігаючи, як кіт із дівчинкою знайомиться, він признався більше самому собі, ніж їм: — Він до чужих не йде, значить, ви не чужі. Сніг ліг за ніч, і світ став чистим, світлим, незвично спокійним. Оксана все-таки посадила часник, до справжніх морозів устигла. Копала прихоплену зверху землю, а Роман, побачивши це, приніс лопату кращу й став копати поруч. Працювали в дві лопати майже без слів, і така близькість важила більше за будь-яку розмову. З першим снігом Роман наполіг, щоб Оксана з Ірою перебралися з літньої кухні у великий дім. У прибудові ще можна було ночувати восени, але взимку стіни швидко вистуджувалися, а пічурка до ранку холола. Він відгородив для Іри куток за фіранкою, приніс ще одне ліжко й сказав, що дитині в холодній кухні робити нічого. Оксана спершу сперечалася, потім побачила, як донька гріє подихом змерзлі пальці, і погодилася.
— Ти чого садиш-то?
спитав він після паузи.
— До весни ще дожити треба.
— Доживемо.
Оксана встромила зубчик, прикрила землею.
— А навесні часник зійде. Тобі ж добре, своя приправа.
Він подивився на неї збоку. Вона це відчула, але голови не підвела.
— Тобі б усе наперед, — сказав він. Обережна, навчена. Сутеніло рано. Іра з котом заснули на печі в обіймах. Тихон таки прослизнув у дім і ліг до неї під бік, ніби завжди тут жив. Оксана мила посуд. Роман лагодив при лампі старий Ірин черевик. Підошва відходила, а на нові грошей поки не було. Обіцяв у райцентрі справити з молока. Руки в нього були великі, грубі, а голку він тримав дбайливо, обережно. І Оксана задивилася.
— Скоро знову порветься, — сказала вона, аби тільки порушити незручну паузу.
— Та я потім міцніше зашию.
Вона підійшла взяти черевик, і рука її лягла на його руку випадково. На секунду він не відсмикнув, і вона не відсмикнула. Вони стояли так, двоє дорослих, побитих життям людей, і ніхто не наважувався ні відняти руку, ні зробити наступний крок.
— Оксано, — вимовив він, дивлячись не на неї, а на її руку.
— Ти не думай, що я тебе за це, за дах? Що я чогось чекаю. Я не… А то я знаю, як воно виглядає. Пригрів бабу з дитиною, а сам…
Оксана стиснула його руку, щоб він замовк.
— Я тридцять років живу. Я розберуся, де по-чесному, а де ні. З тобою по-чесному. Уперше, здається, по-чесному.
Він перевернув руку долонею догори, і її долоня лягла в його. Тримав дбайливо, боячись завдати болю навіть незграбним рухом. Набравшись рішучості, нахилився, обережно, даючи їй час відсторонитися, і вона не відсторонилася. В останню мить Оксана згадала Мішу, його руки, звичну усмішку, березневу труну й власну обіцянку більше нікого не підпускати. Серце болісно стиснулося, але вона зрозуміла, що не зраджує загиблого чоловіка. Минуле лишалося з нею, а життя тривало. Поцілунок вийшов короткий, невмілий, як у людей, які давно розучилися довіряти. Роман відсторонився першим, злякавшись власної сміливості.
— Вибач, — пробурмотів він.
— За що?
Оксана всміхнулася. За довгі місяці вона майже забула, як буває, коли всередині не страшно, а тепло.
— Дошивай черевик.
Він дошивав, а сам усе позирав на неї, перевіряючи, чи не наснилося. Кілька днів вони жили в цьому новому, незвичному теплі. Якось Оксана пішла до баби Наді. Та кликала на чай і обіцяла віддати стару шубку своєї онуки, з якої та давно виросла. Річ була ношена, але ще міцна. У баби Наді було чисто, жарко натоплено, пахло сушеними яблуками. Пили чай, розмовляли, і Оксана того дня відчула себе бажаною гостею, а не попрошайкою…
