Фельдшерка поставила валізку на прилавок.
— Ангіна гнійна, тяжка. Дихання утруднене, ледь не занапастили. Якби ще день тягнули зі своїми молитвами та пошуками винних, було б кепсько. Першу допомогу я надала. Зараз із магазину подзвоню в районну лікарню й повезу хлопчика позашляховиком. Вона обвела баб важким поглядом.
— Ніякої порчі, інфекція. Руки частіше мийте та до хворих дітей малих не пускайте. Ось вам і вся відьма. Баби притихли, але по обличчях було видно: слова фельдшерки вони слухають, а вірять лише своєму. Лара повернулася до Оксани й оглянула її з голови до ніг, без тепла, але й без злості, діловито, оцінювально.
— Це ти, чи що, в Мельника живеш? А травами він там не бавиться, дитину твою не поїть?
Оксана згадала солодкий кухоль на ніч і запнулася на пів секунди.
— Доньці від безсоння давав слабкий настій меліси з м’ятою. Більше нічого. Вона чекала, що фельдшерка накинеться, але Лара тільки хмикнула.
— Навіть трави дитині без міри давати не слід. Приводь дочку до мене, огляну й скажу, що їй можна. Вона взяла валізку.
— А от якщо Мельник почне ангіну настоями лікувати замість лікаря, жени його в шию й біжи до мене. Чуєш? Діти від таких от знахарів мруть, а винними знову трави роблять. Вона пішла до дверей і вже з порога, не обертаючись, додала: — Баба його, Таїсія, цілковитою дурепою не була, дещо тямила, але сама померла від того, що вчасно до лікаря не пішла, горда була. Ти в цьому домі голови не втрачай. Двері грюкнули.
Оксана вийшла слідом, наздогнала фельдшерку біля машини. Старенький позашляховик усе-таки завівся.
— Ларо, дякую вам.
— За що?
та кинула валізку на сидіння.
— Що сказали їм. Про порчу. Фельдшерка всміхнулася невесело.
— Думаєш, допомогло? Вони послухали й забули. Їм із відьмою спокійніше, ніж із брудними руками й власною виною. Вона уважніше вдивилася в Оксанине обличчя.
— Ти ось що, мила. Я тебе не знаю й лізти не буду, але дивися в обидва. Не тільки за тим, хто відкрито погрожує, а особливо за тим, кому твій Мельник поперек горла через вигоду. Такі люди пожеж своїми руками не влаштовують. Вони чекають, поки людина сама оступиться, а тоді підштовхують. Усе, поїхала я. Хлопчика в районну лікарню везти треба. Позашляховик заторохтів і поповз у багнюку.
Увечері Оксана розповіла Романові все: і про магазин, і про фельдшерку. Він слухав, не перебиваючи, дедалі більше похмурніючи.
— Іди, — сказав він раптом.
— Поки не пізно. Я тобі грошей дам на перший час, скільки є. Знайдеш куток у райцентрі, ближче до сестри. Я думав, перезимуєте — і добре. А виходить, я вас під удар підвів. Так і буде: щойно десь щось — ви винні. Тебе затравлять, Ірку в школі з’їдять.
Оксана подивилася на нього. Пів року тому вона б пішла. Без слів, із вдячністю, не чекаючи, поки попросять удруге. Вона вміла йти першою, щоб не вигнали. Але за цей місяць у ній багато що змінилося. Може, тому, що донька почала спати всю ніч? Може, тому, що сама Оксана вже прикинула, де садити часник?
— Ні, — сказала вона.
— Оксано, ні. Вона сіла навпроти.
— Я пів життя йду першою. Мені свекруха «йди» не встигала сказати — я вже зібрана стояла. І в сестри, і всюди. Йду, щоб не принижуватися, щоб не вигнали. А толку в підсумку — ні кутка, ні свого. Голос у неї зміцнів.
— Тих, хто йде, не бояться, їх забувають. А я хочу, щоб моя Ірка хоч десь була не приїжджа й не порчена, а господиня у своєму домі. Якщо для цього треба в лице цій Ларі сказати, що вона дурна, скажу. Мені не звикати червоніти. Я з весни по чужих хвіртках ходжу. Роман не відводив від неї очей, ніби побачив її наскрізь.
— Затравлять же, — сказав він, уже не вмовляючи, а майже прохаючи.
— Хай спробують, — сказала Оксана.
— Удвох-то… Я одна відбивалася пів року. Надоїло одній. Вона сама не помітила, як сказала «удвох». А Роман помітив. Замість відповіді він підвівся й налив їй чаю. Цей буденний жест сказав за нього те, для чого слів він так і не знайшов. За кілька днів до першого снігу Іра прокинулася з хворим горлом. Оксана перелякалася дужче за доньку й того ж дня повезла її до Лари. Фельдшерка оглянула дівчинку, послухала дихання, перевірила температуру й заспокоїла.
— Звичайна застуда. Жодних небезпечних ознак. Веліла тримати ноги в теплі, частіше поїти й одразу привести знову, якщо з’явиться жар. За два дні горло минуло, але Оксана запам’ятала той страх надто добре. Кіт прийшов із першим снігом. Іра побачила його першою. Сидів на стосі дров, рудий, худий, з наддертим вухом, і дивився на дім жовтими очима, ніби міркував, чи варто повертатися.
— Мамо!…
