Життя без прикрасВийшовши в коридор, Ірина вхопила чоловіка за лікоть і буквально витягла його на сходовий майданчик.
— Що сталося? — гаркнула вона, струснувши його так, що в Олексія клацнули зуби. — Яка поліція? Яка клітка?
— Я… я не знаю, — мекав Олексій, розмазуючи піт по обличчю тремтячою долонею. — Мені зателефонували, сказали: «Затримана, стаття, кримінал». Поїхали швидше, у мене машина покинута, стоїть на аварійці.
Ірина всю дорогу намагалася скласти в голові пазл. Тамара Антонівна була жінкою верескливою, нахабною й жадібною, але до криміналу відверто не дотягувала. Інстинкт самозбереження у свекрухи працював бездоганно. Єдиний варіант, що вимальовувався в голові, — це бійка в черзі в поліклініці, яка закінчилася легкими тілесними ушкодженнями чиєїсь бабусі.
Відділення поліції зустріло їх густим запахом дешевого тютюну, хлорки й старої штукатурки. Черговий за броньованим склом похмуро жував бутерброд. Олексій підлетів до віконця, тицяючи свій паспорт і кричачи про незаконно затриману матір. Черговий побіжно глянув на прізвище, хмикнув і кивнув у бік довгого коридору.
— Третій кабінет. Слідчий Довгань. Вона там.
Олексій рвонув коридором. Ірина йшла слідом, намагаючись ні до чого не притулятися. Кабінет слідчого нагадував склад макулатури. Папки громадилися на столах, на стільцях, на підвіконні. Сам слідчий, кремезний чоловік у розстебнутому кітелі з не надто веселими очима, розмішував цукор у пластиковому стаканчику. А в самому кутку кабінету на пригвинченому до підлоги металевому стільці сиділа Тамара Антонівна.
Виглядала вона так, ніби її пропустили крізь центрифугу. Зачіска у вигляді воронячого гнізда з’їхала набік. У руках вона судомно стискала свою бордову сумку-сіточку. Свекруха так сильно витріщала очі, що, здавалося, вони зараз випадуть з орбіт і покотяться брудним лінолеумом. Побачивши сина, вона негайно заголосила, мов пожежна сирена.
— Олексієньку, синочку, врятуй мене. Вони мене до в’язниці саджають. Вони мене бандиткою обізвали. Я чесна жінка. Я своє брала, своє.
Олексій кинувся до неї, але слідчий різко вдарив долонею по столу. Звук вийшов різким і дзвінким, і свекруха вмить замовкла.
— Стояти! — скомандував слідчий. — Громадянине, ви хто такий?
— Я син! — верескнув Олексій, витягаючи з кишені своє службове посвідчення й розмахуючи ним, наче щитом. — Я державний службовець, ви не маєте права. Я скаргу напишу, я до прокуратури піду.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Нахабство не має меж.