Життя без прикрасЗа порогом пахло несвіжою білизною, котячим туалетом і чимось кислим. Стара шафа захаращувала передпокій, під ногами валялося взуття. Антон протиснувся вперед і показав у бік кімнати. Ірина роззулася й пішла слідом.
У невеликій кімнаті ледве вміщалися меблі з минулого століття. На столі, застеленому клейонкою, — чайник, чашки, тарілка пиріжків. Усе потерте, зношене. Ірина сіла, поклавши руки на коліна. Антон вмостився поруч, засовався. Його мати принесла заварник, із шумом поставила на стіл і сіла навпроти. Розлила чай, підсунула пиріжки, ще помовчала, розглядаючи гостю.
— Ну, невісточко, розповідай. Що в тебе за робота? Заробляєш скільки?
Ірина ковтнула слину. Така безцеремонність зачепила, однак відповідати вона намагалася спокійно.
— Аналітикиня в IT-компанії. Зарплата гідна.
— Гідна — це скільки?
Ірина напружилася, але тут втрутився Антон:
— Мамо, навіщо тобі про це питати?
— А чому не спитати? Я маю знати, на що синочкові сподіватися. — Зінаїда Сергіївна підібгала губи. — Батьки в тебе є?
— Є.
— В іншому місті живуть? Грошима допомагають?
Усередині в Ірини вже закипало, але вона стрималася.
— Таких питань я не обговорюю.
— Отже, допомоги немає, — підсумувала Зінаїда Сергіївна й кивнула, наче дістала підтвердження свого здогаду.
— Гаразд, а що з житлом? Квартира в тебе є?
— Так. У центрі.
— Велика?
— Трикімнатна.
Зінаїда Сергіївна пожвавішала, в очах з’явився блиск.
— Три кімнати? Отакої! Сама купила чи батьки доклалися?
— Мені бабуся залишила.
— А-а, зрозуміло… — протягнула вона й швидко перезирнулася із сином. — Пощастило тобі. Мій синочок заслуговує на гарне житло, він працьовитий, золоті руки!
Ірина залишила це без відповіді. Антон жував пиріжок, не підводячи голови.
— Ти, сподіваюся, не з тих, хто тільки й знає, що гроші рахувати? — повела далі його мати. — У сім’ї треба допомагати одне одному. Один за всіх, усі за одного, розумієш?
— Розумію, — сухо відгукнулася Ірина.
Далі пішли запитання про плани, про майбутнє весілля, про дітей. Розмова дедалі більше нагадувала допит, а відповіді Ірини ставали дедалі коротшими. Антон здебільшого мовчав. Іноді озивався кволим, безвольним «Мамо, досить», після якого нічого не змінювалося. Ірина вже розуміла: захищати її він не збирається, чекає, поки все скінчиться саме собою.
Через годину вона підвелася.
— Мені пора.
До дверей Зінаїда Сергіївна провела їх із невдоволеним обличчям.
— Приходьте ще. Гостям я завжди рада.
Лише сівши в машину, Ірина видихнула. Антон завів двигун і винувато глянув на неї.
— Пробач. У неї така манера… Трохи прямолінійна.
— Трохи? — Ірина повернулася до нього. — Антоне, вона мене наче на ринку оцінювала.
— Вона за мене переживає. Хоче, щоб у мене все добре склалося.
Ірина не відповіла. До самого дому сиділа мовчки. Коли Антон спробував заговорити, відмахнулася: втомилася. Біля під’їзду вийшла, навіть не попрощавшись.
Удома вона скинула туфлі, дісталася дивана й лягла, заплющивши очі.
Запитання Зінаїди Сергіївни ніяк не йшли з голови. Згадувався й Антон: та незрозуміла надія, з якою він дивився на Ірину. За цим знайомством явно стояло щось іще, але вона поки не могла зрозуміти що.
Вона дістала телефон і написала Наталії: «Познайомилася з його матір’ю. Жах». Через хвилину надійшла відповідь: «Тікай, поки не пізно». Ірина всміхнулася. Написати у відповідь завадив дзвінок — на екрані висвітилося ім’я Зінаїди Сергіївни.
Ірина відхилила виклик. За хвилину майбутня свекруха зателефонувала знову, і знову безуспішно. Слідом написав Антон: «Будь ласка, відповідай мамі. Їй треба з тобою поговорити». Ірина вимкнула звук і перевернула телефон екраном до дивана.
Проте на цьому все не скінчилося. Зінаїда Сергіївна телефонувала щодня, часом по кілька разів, а не дочекавшись відповіді, залишала голосові повідомлення. Спершу знаходилися невинні приводи: не спитала розмір сукні до весілля, забула уточнити дату, хотіла порадитися щодо подарунка. Потім у повідомленнях з’явилися образи.
— Ірино, ти все-таки на мене сердишся? Хіба я сказала щось погане? Хотіла ж познайомитися, дізнатися, що ти за людина.
Згодом Зінаїда Сергіївна заговорила наполегливіше:
— Антончик переживає. Каже, від тебе відповіді не дочекатися. Хіба так можна? Ми ж уже майже сім’я.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.