Життя без прикрасВідповіді не було. Після паузи голос за дверима став жорсткішим.
— Вважаєш себе найрозумнішою? Усіх перехитрила? Тільки я інакше вважаю. Моєму синові життя зіпсувала. Він тепер ні живий ні мертвий: не їсть до пуття, не спить. Через тебе все, егоїстко! — Ірина й далі записувала, а Зінаїда Сергіївна вже не стримувалася: — Жаднюга ти. Така квартира, а для самотньої старої місця пошкодувала. Ніякого серця в тебе немає. Карма тобі ще повернеться. Будеш сама помирати, нікому не потрібна!
Ірина зупинила диктофон і зберегла запис. Зінаїда Сергіївна ще трохи постояла, потім із гуркотом опустила пакет біля дверей і пішла.
Хвилин через п’ять Ірина відчинила. На килимку лежав пакет, у ньому виднілося щось, загорнуте в газету. Розгортати вона не стала: підхопила двома пальцями, віднесла до сміттєпроводу й викинула.
Увечері із записом вона приїхала до поліції. Черговий прослухав його й усміхнувся.
— Напориста бабця. Долучимо це до заяви. Знову з’явиться — одразу телефонуйте, надішлемо наряд.
— Не можна заборонити їй сюди ходити?
— За те, що стоїть на майданчику й кричить, — не можна. Майданчик не приватна територія. Буде у двері ломитися чи прямо погрожувати — зможемо діяти. Поки фіксуємо.
Додому Ірина повернулася невдоволена. Отже, візити триватимуть. Вона не вірила, що Зінаїда Сергіївна зупиниться сама: або доб’ється свого, або дістане відсіч.
Уранці в п’ятницю Ірина придумала, що ще можна зробити. У соціальній мережі знайшла групу свого будинку — одну з тих спільнот, де сусіди ділилися новинами, скаржилися на обслуговувальну організацію, розповідали про шахраїв. Зареєструвалася й опублікувала попередження:
«Добрий день, сусіди! Хочу попередити про шахраїв. Повна жінка років шістдесяти, волосся фарбоване. Ходить по квартирах, називає себе родичкою мешканців або соціальною працівницею. Розпитує про власників та їхні квартири. Не відчиняйте їй і не вступайте в розмови. До поліції я вже зверталася».
За годину допис набрав приблизно десять-п’ятнадцять уподобань. З’явилися коментарі: «Дякую, що попередили. Бачила схожу біля під’їзду, дивно поводилася. Треба консьєржці сказати, щоб не пропускала».
Ірина задоволено кивнула. Тепер, якщо Зінаїда Сергіївна з’явиться знову, до неї хоча б поставляться насторожено.
Сонячну суботу Ірина вирішила провести поза домом: хотілося провітрити голову. З’їздила до центру, погуляла набережною. Надвечір повернулася, і в під’їзді їй замахала Людмила Андріївна.
— Ірино Анатоліївно, та жінка знову була. Сказала їй, що вас немає, а вона не вірить, кричить, нібито я обманюю. Довелося сказати: йдіть, інакше викличу поліцію. Плюнула й пішла.
— Дякую вам, Людмило Андріївно. Добре, що не пустили.
— Та що ви. Я ж допис у групі бачила. Схожа вона на ту жінку, яку ви описали. Тепер пильную.
Удома Ірина заварила чай і сіла біля вікна. Уявляла, як десь блукає зла, ображена Зінаїда Сергіївна, як Антон сидить і жаліє себе, а може, вигадує черговий спосіб її повернути. Тільки повертатися Ірина не збиралася. Їм обом час було це зрозуміти.
Неділя минула вдома за готуванням, прибиранням і серіалом. Надвечір зателефонувала Наталія.
— Іро, як ти? Давно не розмовляли.
— Та нормально. Працюю, живу.
— Антон більше не приходив?
— Він — ні. Зате мати приходила. Довелося звертатися до поліції.
— Та ти що! Вони зовсім знахабніли?
— Угу. Але я вже вжила заходів: сусідів попередила, консьєржку попросила її не пропускати. Думаю, скоро відчепляться.
— Добре було б. Слухай, приїжджай до мене найближчими вихідними. З дітьми побачишся, відпочинеш.
— Давай, приїду.
Домовившись, вони ще побалакали й попрощалися. Ірина відклала телефон з усмішкою. Усе-таки життя поступово налагоджувалося.
У понеділок, щойно вона влаштувалася за робочим комп’ютером, на корпоративну пошту надійшов лист із незнайомої адреси. Тема була короткою: «Ви пошкодуєте». Ірина насупилася й відкрила його. Лише два рядки:
«Вважаєте, що перемогли? Мій син заслуговував на щастя, а ви все зруйнували. Карма до вас іще повернеться. Зінаїда Данилюк».
Ірина всміхнулася. Зінаїда Сергіївна дісталася до інтернету. Прогрес.
Листа вона переслала на особисту пошту й зберегла як доказ, а адресу відправила в спам. Такі вторгнення заважали працювати, хоча поки що це можна було терпіти.
В обід задзвонив телефон — з незнайомого номера. Ірина відповіла й почула чоловічий голос:
— Ірино Анатоліївно? Ви зверталися із заявою про домагання?
— Так.
— Ми поговорили з Данилюк Зінаїдою Сергіївною. За її словами, вона хотіла помиритися, поговорити з вами. Підстав затримати її поки немає, але попередження я виніс. Пояснив: іще раз прийде до вашого будинку чи почне погрожувати — заведемо справу про переслідування. Вона пообіцяла вас більше не турбувати.
— Дякую. А Антонові, її синові, попередження теж винесли?
— Наскільки я зрозумів, він до вас не приходив?
— Один раз був. Я відмовилася з ним спілкуватися, і він пішов.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.